Історія Юхима - Роман Квант
– Юхиме, погоджуйся на допомогу. Самому тобі не впоратися. Не суттєво, чи реальний твій феномен з часом чи ні. Але я бажаю тобі добра. Довірся йому та мені, – запропонувала Пенелопа.
Її слова лунали дуже лагідно та сумирно, буцім вона прагнула мене вмовити погодитися на повну довіру та у всьому слухатися лікаря. Та мені не потрібна була така допомога. Я бачив по очах, що вони мені не вірять. Та й я сам би не повірив у таку вражаючу, аномальну історію від іншої людини. Є речі, які краще не витягувати на світло, надійно ховаючи у брудній, темній шухляді. Поза яку ціну я прагнув цю частину життя – я маю на увазі, рухатися у минуле – сховати назад. Якщо вчора Пенелопа і Ігор нічого не знатимуть (за законами логіки – це так), то і я більше ніколи не буду про це говорити.
– Дякую, мені треба подумати.
– Подзвоніть завтра, якщо надумаєте, – протягнув руку для прощання Ігор.
Він навіть забув, що для мене завтра вже давно не наступає. Я опинився у полоні вчора. Для мене, вчорашній день завтра – не пусті слова, а істина в останній інстанції.
7
Єдине, що я зараз прагнув за будь-яку ціну – це напитися в хлам, дійти до такого стану, коли увесь світ ховається за ширмою, у голові весело, а хміль домінує над важкими думами, що викликають душевний біль та постійні страждання. Хоча, я вже дійшов певного просвітлення, коли збагнув, що усі допінги – це ілюзія, але зараз прагнув саме таку химеру, ілюзію, короткотермінове задоволення, збудження певних нервових центрів у голові. Так, я йшов у найближчий генделик саме з метою забутися. Мені було начхати на все на світі. Ні, не так: мені було пох… на все.
Процес вливання гарячих напоїв у шлунок, я почав із пабу, де продавалося пиво на розлив. Молодий, гладкий продавець із залисинами підозріло кидав на мене погляд, доки я пив три літри пива. Потім, коли мені цього виявилося замало, я направився у бар, де подавалися напої із більш міцним градусом, щоб повністю знесло вежу, спустило усі гальма, відкинуло усі психологічні бар’єри та затуманило розум. Чесно – якби я був наркоманом, то в той момент би нанюхався, обколовся, накурився гашишу чи принаймні наковтався би пігулок. Та, я від цього був далекий, тому обрав простіше: близький контакт із горілкою та легкою закускою.
Я знову зірвався, тобто, запалив. Та мене це не турбувало. Вже у п’яному стані я зрозумів, що душевний біль відступив, а анестезія у вигляді зеленого змія подіяла чудово. У гуртожиток я потрапив у такому стані, що комендантша пообіцяла вигнати наступного ранку. Я її послав матом.
Розділ XII
Дочекався Годо
1
Мабуть так погано, як у той травневий день, мені ще ніколи не було. Усе тіло ломило від болю, шкіра вкривалася липким, холодним потом, а голова гуділа так, наче у ній поселився цілий бджолиний рій. Після вчорашнього пияцтва мене кілька разів нудило. У роті була страшенна пустеля Сахара, а в очах постійно темніло, виникали червоні цяточки, що миготіли, наче старі ліхтарі, які ось-ось перестануть давати світло.
У такому стані я пролежав майже до обіду. Звичайно, сніданок я пропустив, але задовольнився пляшкою води, після чого відчув, що мене трохи попустило. Я вже пообіцяв собі, що більше таке не повториться. Звісно, так всі кажуть, але я дуже рідко доходив до такого стану. У своє виправдання можу сказати, що з вами точно такого не було, щоб жити задом наперед і божеволіти. Від цього у будь-кого поїде здоровий глузд. У мене точно зносило вежу, але я принаймні ще намагався якось тримати себе в руках і виглядати більш-менш адекватним.
До обіду час пройшов для мене, як у густому тумані. Мої сусіди цікавилися самопочуттям, про щось запитували, а я глухо відповідав, відразу про все забуваючи. Усе було порожнечею, прямо у стилі дзен. О другій годині дня я відважився трохи поїсти макаронів з м’ясом, запивши все міцною чорною кавою, а потім вийшов на двір прогулятися. Останні події ще не вляглися у моїй голові. Але туман розступився і до мене потроху поверталася здатність раціонально мислити. Я починав розуміти, що Пенелопа хотіла лише допомогти мені. Однозначно вони з Ігорем мені не вірили, та їх можна було зрозуміти. Жодна людина при здоровому глузді не зможе повірити у таку неймовірну історію, в якій існує дуже багато темних плям та розбіжності між певними фактами. Я не розумів, у що взагалі мені слід вірити і як бути далі. Безперечно, більшість стежок вело до журналіста Орловського. Якщо, автором щоденника був я, то він знав набагато більше, ніж мені здавалося минулого разу під час нашої бесіди.
Це останній твій шанс розібратися у всьому, доки ще існує твердий ґрунт під ногами,– подумав я наостанок перед тим, як домовлятися із журналістом про другу зустріч.
2
Цього разу ми домовилися побачитися у нього вдома, бо він не мав наміру кудись їхати у таку спеку, віддаючи перевагу відпочинку та комфорту. Іван Орловський мешкав на житловому масиві Придніпровськ. Я сів у 35-тий автобус, що йшов від Набережної неподалеку від цирку і поїхав на місце зустрічі. У салоні людей було не дуже багато, то ж я міг вільно сісти біля вікна (моє улюблене місце) і споглядати, як ми минаємо міст, проїжджаємо мікрорайон Сонячний, заглиблюємося у краєвиди заводів з лівої сторони та висотні будівлі, вигляд на Монастирський острів з права. За час поїздки я встиг прослухати цілий альбом Шакіри, доки ми не приїхали на місце. Виходячи із автобусу «Лоцман», у мене склалося таке враження ніби я потрапив в іншу реальність. Придніпровськ розташовувався за річкою Самара на окремій частині суходолу, яка була досить віддалена від основної цивілізації. Окрім житлових будинків панельного типу та невеличкого лісу, у цьому районі була ТЕЦ, яка випускала із труби величезну масу отруйного диму, що підіймалася вгору і повільно розвіювалася вітром, псуючи краєвиди місця. Я завжди не любив всякі заводи та фабрики, бо виріс в селі, але звикати доводилося, бо я вчився у цьому місті.
Іван зустрів мене біля синього десятиповерхового будинку. Ми
