Історія Юхима - Роман Квант

Іван говорив вкрадливо, повільно розтягуючи слова, наче йому це доставляло неабияку насолоду.

– Який спектакль? Як усе закінчиться?

– Дуже просто. Коли ти прокинешся, то усе зникне і перестане мати свій первісний сенс буття. Тобто, для тебе настане справжнє буття, а не його репетиція у вигляді сновидінь. Але для цього потрібно мати намір завершити спектакль та прокинутися насправді. Розумієш?

– Як це можна зробити? Навіть зараз я відчуваю, що все це сниться, але не годен розвіяти химерні образи. Скажи, як мені вийти із ілюзій? – дещо розгублено запитав я, відчуваючи, що сам не впораюся з такою проблемою.

Він замислився, наче підбирав слова, щоб пояснити усе простими категоріями. Раптом його обличчя осяяла ледь помітна посмішка.

– Підсвідомо ти потрапив у ці ілюзії, бо прагнув їх. Навіть, я вигаданий, бо знаходжусь у твоєму сні. Я – це не просто Годо, це – частина твоєї підсвідомості, яка намагається достукатися до твого розуму і повідомити важливі речі. Ти не хочеш прокидатися, бо фантазії набагато солодше та привабливіше за гірку, часом жорстоку та важку реальність. Тому, ти втік сюди, але згодом забув про це. Зрозумій, Юхиме, не лише ти спиш. Все життя – це сон, а зараз це сон увісні. Кожна людина солодко спить, бо робить усе без свідомо на автоматі. Вихід із цієї матриці лише один – відкинути усі стереотипи, забобони і правила і звільнитися від магії натовпу. Лише один шлях подолати сновидіння, які будуть йти знову і знову. Ти мусиш скористатися цим шляхом, інакше фантазії заведуть тебе у безумство.

– Я так і не зрозумів, як відкинути ці стереотипи? Що робити далі? Ну, збагнув, я, що сплю, але це не допомагає.

– Бо ти швидко забудеш усю нашу розмову. Тобі потрібен час, щоб зібратися із силами і захотіти завершити цей сценарій. Пам’ятаєш, що спогади – це ілюзія, бо вони у минулому, приправлені уявою. Реально лише те, що відбувається зараз.

– Іване, це мої слова. Ти в мене їх вкрав! – образився я.

– Ти так нічого ще не зрозумів? Ніхто нікого у тебе не вкрав, тільки, якщо ти сам у себе не вкрадеш. Я – це ти, а ти – це я. Пенелопа, інші люди – це частини твоєї субособистості. Магічний театр наблизився до завершення. Відіграй достойно роль і під оплески глядачів, зайди за куліси.

– Якщо ти проекція моєї підсвідомості, то тебе не існує. Отже, прощавай, – я подивився в його сторону.

Раптом Іван зник, розтанувши у повітрі, наче мінливий дим.

– Ти усе правильно зрозумів, – пролунали наостанок слова.

5

Частина моєї уяви (чи дійсно я сплю?) розчинилася серед химерних видінь, а натомість з’явилася Пенелопа – файна білявка, яка полонила мене своїми неземними чарами, захопила серце і розум. Я завжди вірив їй, але цього разу усе було не справжнє. А у бутафорському сценарію можна робити, що завгодно.

– Юхиме, я кохаю тебе! – раптом промовила вона.

З її вуст залунала ніжна мелодія, мовби дівчина грала на лютні, хоча у її руках не було жодного музичного інструменту. Вона наблизилася до мене. Я пригледівся до таких знайомих рис обличчя і відчув страх. Її фігура була автентичною – просто до солодкої нудоти ідеальною настільки, що навіть краса богині Афродіти здавалася дитячою забавкою.

– Ти не справжня. Ти мені лише снишся, – мовив я голосно.

– Що ти таке кажеш? Я кохаю тебе! Кохаю!

– Тебе не існує. Це лише сон. Мені час прокидатися.

Пенелопа підійшла ближче і ніжно мене поцілувала. Лише зараз я збагнув, яка довга-предовга ілюзія була навкруги. Я вірив, ніби це дійсність, а замість цього був занурений у химери минулого. Поцілунок, здавався справжнім, а проте зараз не залишалося жодного сумніву, що я перебував у магічному театрі. Треба дограти роль до кінця, навіть, якщо вона не справжня.

– Візьми мене. Я твоя.

Несподівано образ змінився. Її обличчя стало більш виразнішим та реальнішим, ніж здавалося раніше. Але блакитні очі все так само таїли у собі небезпечні хитрі вогники, які ховали у собі незбагнену таємницю.

– Візьми мене! – повторила вона.

Я ще раз глянув на її загадкову красу і збагнув, що ладен забути на час про ілюзії. До біса все. Навіть уві сні можна отримати насолоду перш, ніж пролунає дзвінок будильника. Проте, я змінив думку.

– Прощавай. Дякую, що мені снилася так довго, але мені пора у реальний світ. Досить цих мрій.

Навколишня дійсність заколисалася перед очима, усе стало темним, а речі втратили свою сутність. Зник час і простір, зник я сам. Зникло усе. Навіть свідомість.

Розділ XIII

Пробудження

1

Крізь пітьму щось намагалося пробитися, я відчував ледь чутний дотик, а потім шум, що розповсюджувався навколо мене. Уся темна маса Всесвіту заколихалася перед очима, наче хвилі під час вітру на морі. Я відчув чи то потужний землетрус чи іншу вібрацію, а також певний звук, що лунав десь далеко в іншому вимірі, намагаючись достукатися до моєї свідомості. Все ще перебуваючи на межі між сном та реальністю, я не визначився куди мені рухатися далі. Проте, я дуже чудово розумів, що час покінчити з ілюзіями назавжди.

Вже повертаючись до дійсності, я почав розуміти, що хтось мене штовхає у плече, намагаючись розбудити. А ще до мого слуху лунали знайомі слова, значення яких я ще не встиг розібрати.

– Прокидайся, чуваче! Юхиме!

Нарешті я зумів розплющити очі і подивитися на цей світ – реальний світ після довготривалого перегляду химерних сновидінь, наче безконечного серіалу, – який напрочуд здавався яскравим, різнобарвним та неочікуваним. Спочатку усі об’єкти на яких я фокусував свій зір перебували, як у димці, нечіткі, розпливчаті, окутані містичним туманом минулого. Та потім до мене почав повертатися звичний зір, коли я зумів розгледіти стурбоване обличчя Гавра, що стояв у кімнаті і кліпав очима.

– Чуваче, ми думали, ти тіпа в зимню сплячку впав, як ведмеді, – поділився він своїми далеко не веселими враженнями.

Хто це – «ми думали», я так відразу і не зрозумів. Та, коли інша людина, що стояла біля вхідних дверей наблизилася до мене, то я впізнав Максима.

– Ти реально нажахав нас, – додав Максим. – Я колись чув такий випадок про одного чувачка, який впав у летаргічний сон. Ми боялися, що з тобою може бути