Королівський убивця - Робін Хобб
Шрюд зустрівся зі мною поглядом. Його очі блиснули до Воллеса:
— Воллесе. Вийди на хвилину на кухню. Чи куди хочеш, лише б не тут.
Воллес мав невдоволений вигляд, але повернувся, шморгнувши носом, і вийшов. Залишив двері за собою прочиненими. На знак Шрюда я встав і зачинив їх, а тоді повернувся на своє місце.
— Фітце Чівелрі, — поважно промовив він. — Завершимо цю тему.
— Сір. — Я глянув йому в очі, а затим опустив погляд.
Він заговорив із натиском:
— Інколи амбітні молоді люди чинять дурниці. Коли їм вказують на помилки в їхній поведінці, перепрошують.
Я різко глянув угору, міркуючи, чи не очікує король перепросин від мене. Але він продовжував:
— Мені висловлено такі перепросини. Я їх прийняв. Тепер ідемо далі. Довірся в цьому мені. — Він сказав це лагідно, але це не було проханням. — Де найменше сказано, там найлегше виправити.
Я відкинувся назад, на спинку крісла. Глибоко вдихнув, обережно видихнув. За мить опанував себе. Тоді прямо глянув на короля.
— Можу я спитати, чому ви мене покликали, мій королю?
— Через неприємну проблему, — невдоволено сказав він. — Герцог Бронді з Бернсу вважає, що я повинен її розв’язати. Він побоюється того, що може статися, коли я цього не зроблю. Вважає, що буде… неполітично, якщо він вдасться до безпосередніх дій. Тож я вдовольнив його прохання, але неохоче. Хіба нам бракує клопотів із піратами на порозі, без внутрішніх конфліктів? Гаразд. Вони мають право до мене звернутися, а я маю обов’язок перед усіма, хто до мене звертається. Ти ще раз понесеш королівську справедливість, Фітце.
Він стисло розповів мені про ситуацію в Бернсі. Молода жінка з-над затоки Тюленів прибула до замку Ріплкіп, щоб запропонувати себе Бронді як воїна. Він охоче її прийняв, бо вона мала добрі м’язи й виучку, вправно володіла києм, луком і клинком. Була такою ж гарною, як і сильною, малою, чорнявою і гладенькою, наче морська видра. Охоронці герцога приязно її прийняли, а невдовзі вона стала популярною постаттю при його дворі. Вона мала не стільки привабливості, скільки відваги та сили волі, які притягують інших. Сам Бронді теж її полюбив. Вона оживила його двір і прищепила новий дух його охоронцям.
Але потім уявила себе пророчицею і віщункою. Вона твердила, що була обрана Елем, морським богом, для вищої долі. Звали її Мадья, в її походженні не було нічого незвичайного, але тепер вона змінила ім’я в церемонії вогню, вітру й води та назвалася Віраго — мужністю. Їла тільки м’ясо тварин, яких сама вполювала, а у своїх кімнатах не зоставила нічого, крім того, що сама зробила чи виграла на змаганнях зі зброєю. Її послідовники множилися, до їхнього числа входили молодші шляхтичі, а також багато солдатів під її командою. Перед усіма ними вона проголошувала потребу повернутися до шанування Еля та поклоніння йому. Вихваляла давні звичаї, захищала суворе просте життя, коли людина здобувала славу завдяки власній силі.
Вона вбачала в піратах і перекованих кару Еля за нашу розманіженість і звинувачувала династію Провісників за поширення цієї розманіженості. Спершу вона говорила про такі речі з розвагою. Пізніше стала відвертішою, але ніколи не була настільки зухвалою, щоб виголошувати явну зраду. Все-таки на морських скелях вчинено жертвоприношення вола, а вона позначила жертовною кров’ю кількох молодих людей та відправила їх у духовну подорож, як за сивої давнини. Бронді чув поголоски, начеб вона шукала гідного її чоловіка, що з’єднався б із нею, аби скинути з трону Провісників. Вони правитимуть разом, розпочавши час Воїна й поклавши край дням Хлібороба. У Бернсі багато молодих людей готові були змагатися за цю честь. Бронді хотів, щоб її зупинили, перш ніж йому самому доведеться звинуватити її у зраді, змусивши своїх людей до вибору між Віраго й ним самим. Шрюд висловив думку, що число її прибічників, ймовірно, різко б зменшилося, якби вона була переможена у двобої або ж із нею стався б нещасний випадок, або ж стала б жертвою хвороби, яка забрала б її силу та красу. Я був змушений погодитися, що це можливо, але зауважив, що було також багато випадків, коли люди після своєї смерті ставали напівбогами. Шрюд погодився, що таке буває, але, звичайно, лише тоді, коли та особа загинула шляхетною смертю.
Тоді раптово змінив тему. У Ріплкіпі, над затокою Тюленів, був старий сувій, який Веріті хотів скопіювати. Він містив список усіх уродженців Бернсу, що служили королю Скіллом як члени групи. Казано також, що у Ріплкіпі збереглася якась реліквія з тих днів, коли Старійшини захищали це місто. Шрюд бажав, щоб я виїхав завтра, вирушив до затоки Тюленів, скопіював сувій, оглянув реліквію та склав йому звіт. Також я мав переказати Бронді найкращі поздоровлення від короля та його запевнення, що проблему герцога невдовзі буде розв’язано.
Я зрозумів.
Коли я підвівся, щоб вийти, Шрюд підняв пальця, наказавши мені зупинитися. Я встав, чекаючи.
— Ти відчуваєш, що я дотримуюсь угоди? — спитав він. Це було давнє питання, яке він завжди ставив мені після наших зустрічей, коли я був хлопцем. Я усміхнувся.
— Так, сір, — сказав я, як завжди.
— Тоді ти теж її дотримуйся. — Він замовк, а тоді додав, як не чинив ніколи досі: — Пам’ятай, Фітце Чівелрі. Кожна шкода, завдана комусь із моїх, є шкодою, завданою мені.
— Сір?
— Ти не завдаси шкоди нікому з моїх, правда?
Я випростався. Знав, чого він хоче від мене, і поступився йому.
— Сір, я ніколи не завдам шкоди нікому з ваших. Клянуся династією Провісників.
Він повільно кивнув. Домігся від Регала прохання пробачення, а від мене слова, що я не вб’ю його сина. Схоже, вірив, що уклав між нами мир. За його дверима я зупинився, щоб відкинути волосся з очей. Я щойно дав клятву, — нагадав собі. Уважно це обдумав і змусив себе глянути, скільки коштуватиме мені її дотримання. Мене заливала гіркота, доки я не порівняв це з ціною,
