Королівський убивця - Робін Хобб
Я не поповнював запасу отрут, відколи повернувся з гір. Зараз надворі нічого не росло. Я мусив украсти те, чого потребував. Фарбувальники шерсті мали дещо, що я міг би використати, а запас цілителя забезпечив би мене іншими складниками. Коли я почав спускатися сходами, мої думки були зайняті цими планами.
Мені назустріч підіймалася Серена. Побачивши її, я завмер на місці. Її вигляд змусив мене жахнутися так, як не зробив би цього навіть Регал. То був давній рефлекс. Вона зараз була найсильнішою зі всієї Галенової групи. Август покинув поле бою, відійшов далеко в глибину суходолу, щоб жити в краю садів, як шляхетний пан. Він цілковито втратив Скілл під час фінальної сутички, що знаменувала кінець Галена. Тепер Серена була ключовим учасником групи Скіллу. Влітку вона перебувала в Оленячому замку, а всі інші члени групи були порозкидувані по вежах і перемірювали туди-сюди наше довге узбережжя, посилаючи через неї свої звіти королю. Взимку вся група прибувала до Оленячого замку, щоб відновити свій зв’язок і єдність. За відсутності майстра Скіллу Серена перейняла значну частку статусу Галена в Оленячому замку. Також із великим ентузіазмом перейняла Галенову ревну ненависть до мене. Вона аж надто яскраво нагадала мені про давні знущання і наповнила мене страхом, що не піддавався жодним логічним доказам. Я уникав її від часу мого повернення, але тепер її погляд пронизав мене наскрізь.
Сходи були достатньо широкими, щоб там розминулося двоє людей. Якщо тільки хтось із них навмисне не стане посередині сходинки. Незважаючи на те, що вона дивилася на мене знизу вгору, я відчув її перевагу. Її постава та манера поведінки дуже змінилися відтоді, коли ми разом були учнями Галена. Уся її зовнішність відображала її нове становище. Опівнічно-блакитна сукня була розкішно вишита. Довге чорне волосся вигадливо скріплював ззаду полірований дріт, орнаментований слоновою кісткою. Срібло прикрашало її шию й охоплювало пальці. Але її жіночність зникла. Вона засвоїла Галенів аскетизм, тому обличчя її вихудло до костей, а руки нагадували пазурі. Подібно до нього, випромінювала самовпевненість. Це вперше вона мене зачепила після Галенової смерті. Я завмер на кілька сходинок над нею, гадки не маючи, чого вона від мене хоче.
— Бастард, — рівним голосом сказала вона. Це було ім’я, а не привітання. Я задумався, чи це слово втратить колись для мене своє жало.
— Серена, — відповів я настільки безпристрасно, як тільки міг.
— Ти не помер у горах.
— Ні, не помер.
Вона далі стояла там, загороджуючи мені дорогу. Дуже тихо сказала:
— Я знаю, що ти зробив. Я знаю, хто ти.
Усередині я тремтів, як кролик. Казав собі, що, ймовірно, вона зібрала кожну крихту сили Скіллу, щоб нав’язати мені цей страх. Казав собі, що це не справжні мої почуття, а лише те, що навіяв мені її Скілл. Я витиснув із горла кілька слів:
— Я теж знаю, хто я. Я людина короля.
— Ти взагалі не людина, — спокійно заявила вона. Посміхнулася мені: — Одного дня всі це знатимуть.
Страх є страхом, хай звідки він походить. Я стояв, не реагуючи. Нарешті вона відступила вбік, дозволивши мені пройти. Я здобув маленьку перемогу, хоча, дивлячись із перспективи часу, що ще їй зоставалося? Я пішов збирати речі для подорожі в Бернс, раптово втішившись, що на кілька днів покину Твердиню.
Я не маю добрих спогадів про цю місію. Я зустрів Віраго, бо вона саме гостювала в Ріплкіпі, коли я виконував там свою писарську роботу. Вона була саме такою, як описав її Шрюд: миловидна жінка, з добре розвиненими м’язами, з гнучкими рухами ловучого кота. Енергія та здоров’я, які вона випромінювала, зачаровували. Коли вона була в кімнаті, всі присутні не зводили з неї очей. Цнотливість Віраго кидала виклик кожному чоловікові, що негайно ж ставав її послідовником. Навіть я відчув, що мене до неї тягне, і боявся за свою місію.
Першого нашого спільного вечора за столом вона сиділа навпроти мене. Герцог Бронді прийняв мене дуже привітно, навіть наказавши своєму кухарю приготувати гостро приправлену м’ясну страву, яку я дуже любив. Його бібліотеки були віддані до моїх послуг, а ще мені виділено на допомогу його молодшого писаря. Його найменша донька поширила на мене свою соромливу дружелюбність. Звали її Целеріті — Метка, я розмовляв з нею про своє завдання з переписуванням сувою, і мене вразили її розум та лагідна мова. Посеред трапези Віраго цілком виразно сказала своєму товаришеві за столом, що колись байстрюків топили при народженні. Сказала, що цього вимагали старовинні звичаї Еля. Я міг пропустити це зауваження повз вуха, якби вона не схилилася над столом, аби з посмішкою спитати мене:
— Ви ніколи не чули про цей звичай, бастарде?
Я глянув на герцога Бронді, який сидів на чолі столу, але він настільки був зайнятий жвавою розмовою зі своєю найстаршою донькою, що навіть не дивився в мій бік.
— Я вважаю, що він так само старий, як звичай чемності одного гостя до другого за столом господаря, — відповів я, намагаючись, щоб мій погляд та голос не здригнулися. Приманка. Бронді посадовив мене за столом як приманку. Ніколи я ще не був використаний так демонстративно. Я внутрішньо зібрався, намагаючись відсунути вбік усі особисті почуття. Врешті я був готовий.
— Дехто вважає, що коли ваш батько прийшов на своє шлюбне ложе, втративши чистоту, то це стало знаком виродження династії Провісників. Я, звичайно ж, не промовлю жодного слова проти сім’ї мого короля. Але скажіть, як народ вашої матері прийняв її розпусту?
Я мило посміхнувся. Зненацька перестав мати упередження до свого завдання.
— Я не надто багато пам’ятаю про свою матір чи її рід, — сказав я наче у найприязнішій розмові. — Але думаю, що вони вважали так само, як я. Краще бути розпусницею чи дитям розпусниці, ніж зрадником свого короля.
Я підняв свій келих вина й перевів погляд на Целеріті. Її темно-блакитні очі розширилися, а вона зойкнула, коли ніж з-за пояса Віраго встромився у стіл Бронді за кілька дюймів од мого ліктя. Я очікував цього й навіть не кліпнув. Натомість відвернувся, щоб глянути їй в очі.
