Королівський убивця - Робін Хобб

— Якщо бажаєте, — байдуже відповіла Кеттрікен. — Я не голодна і не хочу пити. Боюся, що розтовстію, як годована гуска, сидячи з вишиванням і цілісінький день то попиваючи, то під’їдаючи. Я хотіла б робити щось справді важливе. Скажи мені правду, Фітце. Якби ти не відчував обов’язку відвідувати мене, то чи сидів би бездіяльно у своїх кімнатах? А може, вишивав би на п’яльцях?

— Ні. Але ж я не королева-в-очікуванні.

— Очікуванні. Ох, тепер я добре розумію цю частину мого титулу. — В її голосі пролунала гірка нотка, якої я ніколи досі від неї не чув. — Але королева? Ти добре знаєш, що в моєму краю ми не кажемо «королева». Якби я була там і правила замість батька, мене б називали «Жертовною». Ба більше, я й була б Жертовною. За все, що було б добрим для мого краю і для мого народу.

— Коли б ви були там, посеред зими, що б ви робили? — спитав я, просто шукаючи зручнішої теми для розмови. Це було помилкою.

Вона мовчала й дивилася у вікно.

— У горах, — тихо заговорила Кеттрікен, — ніколи не було часу, щоб сидіти без діла. Звичайно, я була наймолодшою, тож більшість Жертовних обов’язків припадали на мого батька та мого старшого брата. Але, як каже Джонкві, роботи завжди вдосталь, та й ще залишиться. Тут, в Оленячому замку, все роблять слуги непомітно для очей, і ми бачимо лише наслідки: прибрану кімнату, страву на столі. Може, тому, що це таке людне місце.

Вона на мить замовкла, а її очі розширилися.

— У Джампі взимку палац і все місто затихає. Падає густий тяжкий сніг, а землю сковують сильні морози. Рідше використовувані шляхи взимку зникають під снігом. На зміну колесам приходять сани. Гості міста давно вже повернулися додому. В палаці у Джампі залишаються тільки члени сім’ї і ті, що вирішили перебути з ними зиму та допомогти їм. Не служити їм, ні, не зовсім так. Ти був у Джампі. Знаєш, що там немає нікого, хто б лише служив, окрім королівської сім’ї. У Джампі я вставала рано, щоб принести води для вівсяної каші, а коли була моя черга, помішувала в казані. Кіра, Сеннік, Джофрон і я завели б якусь розмову, ожививши цим кухню. А вся молодь бігала б довкола, вносячи дрова, розкладаючи тарілки й розмовляючи про тисячу справ.

Її голос здригнувся, а я вслухався в тишу її самоти.

За хвилину вона продовжила:

— Якщо була якась робота, легка чи тяжка, всі долучалися до неї. Я згинала і в’язала гілля для стодоли. Навіть посеред глибокої зими допомагала розчищати сніг і ставити нові дахові арки в сімей, що постраждали від пожежі. Думаєш, Жертовна не може полювати на старого ведмедя-шатуна, що почав убивати кіз, або ж тягнути канат, допомагаючи перекрити знесений повінню міст?

Вона глянула на мене зі справжнім болем в очах.

— Тут, в Оленячому замку, ми не ризикуємо нашими королевами, — просто сказав я. — Інші руки можуть тягнути канат, маємо десятки мисливців, які змагатимуться за честь уполювати вбивцю худоби. А королева в нас одна. Є речі, які може зробити королева й ніхто інший.

Позаду нас у кімнаті її дами майже про неї забули. Одна з них покликала пажа, і він повернувся із солодкими тістечками й гарячим чаєм. Пані розмовляли між собою, зігріваючи руки об чайні філіжанки. Я швидко зиркнув на них, щоб запам’ятати, які дами обрали службу своїй королеві. Як я починав розуміти, Кеттрікен була не найлегшою з королев для тих, що їй служили. Маленька камеристка Кеттрікен, Розмері, сиділа на підлозі при чайному столі, мрійливо придивляючись до тістечка, яке тримала у своїх маленьких долоньках. Я раптом почувся так, наче знову маю вісім років і можу до неї приєднатися.

— Я знаю, про що ти, — прямо сказала Кеттрікен. — Я тут, щоб народити Веріті спадкоємця. Це обов’язок, від якого я не ухиляюся, бо вважаю його не обов’язком, а задоволенням. Жаль тільки, що не маю певності, чи поділяє мій пан мої почуття. Він завжди відсутній, завжди в місті, при справах. Знаю, де він сьогодні: там, пильнує, як із дощок та колод постають його кораблі. Хіба ж не могла б я бути біля нього, ніяк не наражаючись на небезпеку? А якщо лише я можу народити спадкоємця, то тільки він може його зачати. Чому я мушу бути тут, тимчасом як він поглинутий обов’язками охорони нашого народу? Це місія, яку я мала б із ним ділити, як Жертовна Шести герцогств.

Хоча за час, проведений у горах, я звик до тамтешньої простоти, усе ж був шокований тим, як відверто вона це сказала. Тому дозволив собі таку ж сміливу відповідь. Несподівано для себе встав і схилився над Кеттрікен, наче щоб зачинити віконниці на вікні, з якого тягло холодом. Я скористався з цієї близькості, аби із запалом прошепотіти:

— Якщо ви думаєте, що це єдиний обов’язок, покладений на наших королев, то ви серйозно помиляєтесь, міледі. Висловлюючись так щиро, як це властиво вам: ви нехтуєте своїми обов’язками стосовно своїх дам, які сьогодні тут лише для того, щоб вам служити і з вами розмовляти. Хіба ж вони не могли б займатися тим самим вишиванням у затишку власних кімнат чи в товаристві майстрині Гесті? Ви сумуєте за тим, що вважаєте важливішим завданням, але перед вами завдання, якого не виконає сам король. Ви тут, щоб його виконати. Відновіть двір у Оленячому замку. Зробіть так, щоб він став бажаним і привабливим місцем. Зробіть так, щоб лорди й леді короля змагалися за його увагу, а завдяки цьому охочіше підтримували його в королівських трудах. Пройшло вже багато років, відколи в цьому замку була справжня королева. Замість дивитися на корабель, для будівництва якого придатніші інші руки, займіться завданням, яке вам дісталося, і спробуйте пристосуватися до нього.

Я закінчив розвішувати гобелен, що закривав віконниці та захищав від холоду морських штормів. Тоді відступив і зустрівся поглядом з моєю королевою. На мою прикрість, вона мала такий засоромлений вигляд, наче у служниці-молочарки. В ясних очах стояли сльози, а щоки були такими червоними, наче я