Королівський убивця - Робін Хобб

Я цупив кості, обрізки м’яса та шкоринки і робив, що міг, аби ніхто, навіть кухарка чи блазень, не знали про мою діяльність. Намагався щодня змінювати час моїх відвідин і щодня йшов іншою дорогою, щоб не втоптати стежки до хатки за коморами. Найтяжче було проносити контрабандою чисту солому та вкрасти зі стайні стару кінську попону. Але й це мені вдалося.

Хай коли б я приходив, завжди виявлялося, що Вовчук (якось мимоволі це слово стало кличкою) мене чекає. Не була то лише чуйність тварини, яка чекає їжі. Він відчував, коли я починав свою щоденну мандрівку до хатки за коморами, і чекав мене. Знав, коли в кишені у мене були імбирні коржики, і аж надто швидко їх полюбив. Не те, щоб його підозріливість стосовно мене розвіялася. Ні. Я відчував його осторогу й те, як він внутрішньо щулився щоразу, коли я до нього наближався. Але кожен день, коли я його не вдарив, кожен шматок їжі, який йому приносив, був ще однією дошкою довіри в мості між нами. То був зв’язок, який я не хотів усталити. Я намагався триматися від нього на відстані, пізнавати його через Віт лише настільки, наскільки це було необхідним. Я побоювався, що він може втратити дикість, необхідну йому для самостійного виживання. Знову й знову я перестерігав його: «Ти мусиш ховатися. Кожна людина — це загроза для тебе, так само, як кожен собака. Мусиш ховатися у цій хатці й не писнути, доки поблизу хтось є».

Спершу йому легко було слухатися. Був жалюгідно худим і негайно ж накидався на принесену мною їжу, поглинаючи все. Зазвичай він засинав на своїй соломі, перш ніж я виходив із хатки, або ж гриз свою коштовну й ревно пильновану кістку. Та коли належно від’ївся, мав можливість рухатись і перестав мене боятися, до нього повернулася природжена грайливість цуценяти. Тільки-но я розчиняв двері, вискакував на мене, вдаючи атаку, і виражав захоплення хрумкими яловичими костями, гарикаючи та борюкаючись із ними. Коли я картав його за надмірну галасливість або ж за сліди, що зраджували його нічне гарцювання по засніженому полі за хатиною, він плазував на знак покори.

Але тоді я помічав у його очах зачаєний гнів. Він не вважав мене своїм паном. Лише чимось на штиб вожака зграї. Чекав, коли сам зможе вирішувати. Часом це завдавало мені болю, хоча так мусило бути. Я врятував його з наміром відпустити на волю. За рік він буде тільки ще одним вовком, що завиває вночі. Я часто це йому повторював. Спершу він запрагнув дізнатися, коли його заберуть із цієї смердючої Твердині, оточеної кам’яними мурами. Я обіцяв, що невдовзі, тільки-но він належно відгодується, тільки-но зникнуть найглибші зимові сніги і він зможе подбати про себе сам. Але з бігом тижнів, коли шторми надворі нагадували йому про вигоду його лігва і про добре м’ясо, наросле на його костях, він питав про це рідше. Інколи і я забував ще раз це йому нагадати.

Самотність гризла мене зсередини і ззовні. Уночі я міркував, що сталося б, якби я крадькома піднявся поверхом вище й постукав у двері Моллі. Удень стримувався, щоб не прив’язатися до малого Вовчука, який повністю залежав від мене. У замку була лише одна істота, самотня так само, як я.

— Я певна, що ти маєш інші обов’язки. То чого щоденно до мене приходиш? — щиро спитала мене Кеттрікен, як це заведено в горах. Бралося до полудня, у день після нічного шторму. Великими пластівцями падав сніг, і Кеттрікен, попри холод, наказала розчинити віконниці, аби можна було на нього дивитися. Її кімната для шиття виходила на море, і я подумав, що її захоплюють величезні неспокійні води. У неї очі були такого ж кольору, як води того дня.

— Я подумав, що в моєму товаристві вам приємніше пролетить час, моя королево-в-очікуванні.

— Пролетить час, — зітхнула вона. Поклала підборіддя на долоню, сперлася на лікоть. Морський вітер заплутався в її світлому волоссі. — Яка дивна ця ваша мова. Кажете про час, як ми про летючий вітер. Наче це щось таке, чого треба позбутися.

Маленька камеристка Розмері сиділа біля її ніг, хихочучи в кулак. Дві леді позаду нас боязко засміялися, затим знову схилили голови над своїм рукоділлям. Кеттрікен теж мала на колінах великі п’яльці з розпочатою вишивкою гір та водоспаду. Я не помітив, щоб ця робота якось просувалася вперед. Інші її леді сьогодні не з’явилися, але вислали пажів із поясненнями, чому не могли скласти їй товариства. Переважно через головні болі. Вона не розуміла, що їхня неувага її принижує. Я не знав, як їй це пояснити, а часом міркував, чи маю я це робити. Сьогодні був один з таких днів.

Я посовгався на кріслі, перехрестивши ноги по-іншому.

— Я мав на увазі лише те, що взимку в Оленячому замку можна занудьгувати. Погода тримає нас у чотирьох стінах, мало розваг.

— А от корабелень це не стосується, — сповістила вона мені. Її очі прибрали дивно голодного виразу. — Там постійна метушня, кожну дрібку денного світла використовують для обтісування великих колод і згинання дощок. Навіть коли день темний чи шаліє шторм, корабели в ангарах рубають, обтесують і шліфують дерево. А в кузнях кують ланцюги та якорі. Одні тчуть міцне полотно для вітрил, інші кроять їх і шиють. Веріті крутиться там, за всім пильнуючи. А я сиджу та вишиваю ці витребеньки, колю пальці та сліпаю, гаптуючи квіточки і пташині очка. А як закінчу, то опиняться вони в кутку з дюжиною таких самих гарнісіньких робіт.

— Ой, ні, не в куток, нізащо, міледі, — імпульсивно вибухнула одна з жінок. — Що ви, ваші роботи — дуже цінний подарунок. У Шокзі одна з ваших робіт висить, узята в рямці, в особистих кімнатах лорда Шемшая, а герцог Келвар із Ріппону…

Зітхання Кеттрікен скоротило цей жіночий комплімент:

— Я б радше працювала з вітрилами, великою залізною голкою чи дерев’яним клином, щоб оздобити один із кораблів мого мужа. Оце була б справа, гідна мого часу і його поваги. Натомість дістаю іграшки для розваги, наче я вередлива дитина, що не розуміє вартості добре проведеного часу.

Вона повернулася до вікна. Тоді я помітив, що звідси так само добре видно дим із корабельні, як і море. Може, я не зрозумів, що саме привертало її увагу?

— Чи маю я послати по чай і тістечка,