Королівський убивця - Робін Хобб

його, а він знову зіщулився. Розгублено гарчав і скавулів, не розуміючи гаразд, що сталось, але знову забився подалі від мене, у куток клітки. Я взявся за клітку та підняв її. Була важка, а вовкові метання не робили її легшою. Але я міг її нести. Не надто далеко й не дуже довго. Час від часу перепочиваючи, я міг би винести його з міста. Якби він був цілком дорослим, то, схоже, важив би стільки ж, скільки й я. Але він був худим і молодим. Молодшим, ніж здалося мені на перший погляд.

Я підняв клітку і притис її до грудей. Коли б він тепер до мене наблизився, міг би й поранити. Але він лише скавулів та щулився у протилежному від мене кутку. Тому нести його було дуже незручно.

Як він тебе піймав?

Я тебе ненавиджу.

Як він тебе піймав?

Він згадав нору і двох братів. Маму, що приносила їм рибу. Тоді кров, дим, його мама й братчики перетворилися на смердючі шкури для чоловіка у грубих черевиках. Його витягли останнім, вкинули у клітку, що смерділа тхорами, і він сидів там, живлячись стервом. Та ненавистю. Ненависть стала основою його життя.

Ти був пізнім щеням, якщо мама годувала тебе рибою з косяка.

Він образився.

Усі дороги вели під гору, а сніг ліпився до ніг. Мої вичовгані черевики ковзали на зледенілій бруківці, а плечі боліли від незручного тягаря клітки. Я боявся нападу тремтіння. Тому мусив часто зупинятися перепочити. Я сказав собі, що не контактуватиму ні з цим вовком, ні з жодним іншим створінням. Пообіцяв це собі. Я хотів лише нагодувати вовчука, а потім десь його випустити. Барріч не мусить цього знати. Тоді мені не доведеться стикнутися з його осудом. Я знову підняв клітку. Хто б подумав, що таке коростяве мале вовченя може бути таким важким?

Я не коростявий. — Ображено. — Блохи. У клітці повно бліх.

Себто мені не здалося, що груди сверблять. Чудово. Доведеться знову скупатися ще цього вечора, якщо не хочу ділити постіль із блохами до кінця зими.

Я дістався околиці Баккіпа. Доми були розсипані лише де-не-де, а дорога стала стрімкішою. Значно стрімкішою. Я знову опустив клітку на засніжену землю. Вовчук зіщулився в ній, малий і нещасний, розгубивши гнів і ненависть, що могли б його підтримати. Він був голодним. Я вирішив:

Витягну тебе з клітки. Понесу тебе.

Анічичирк. Спокійно дивився на мене, доки я змагався з гачком і розчиняв двері. Я думав, що він метнеться повз мене і зникне в темряві та хуртовині. Натомість він присів, не рухаючись із місця. Я сягнув у клітку і вхопив його за загривок, щоб витягти. Він миттю рвонувся до мене, учепившись кігтями мені за груди, широко роззявився на мою горлянку. Я ледь устиг запхнути передпліччя йому між щелепи. Я стис його загривок сильніше і глибоко запхнув руку йому в пащу, глибше, ніж йому б це сподобалося. Задніми лапами він намагався порвати мені живіт, але каптан був достатньо товстим, аби захистити від більшості порізів. Одна мить — і от ми обидва вже качаємося по снігу, обидва клацаємо зубами й гарчимо, як шалені. Але я був важчим, замашнішим, і мав багаторічний досвід змагань із собаками. Я поклав його на лопатки і тримав так, безпорадного, тимчасом як він бив головою вперед-назад, називаючи мене бридкими іменами, для яких у людей немає слів. Коли вичерпав сили, я нахилився, ухопив його за горло і глянув йому в очі. Це було фізичне послання, яке він розумів. Я вовк. Ти щеня. Мусиш мені скоритися!

Я тримав його так, дивлячись йому в очі. Він швидко відвів погляд, але я далі його тримав, аж доки він не глянув на мене і я не побачив у його очах зміни. Тоді я відпустив його, встав і відійшов. Він лежав, не рухаючись із місця. Вставай. Іди сюди. Він перевернувся і підійшов до мене, живіт при самій землі, хвіст підібганий. Наблизившись до мене, перевернувся на бік і підставив мені черево. Тихо скавулів.

За мить я змилосердився. Усе гаразд. Ми просто мусили порозумітися. Я не збираюся тебе кривдити. Тепер ходи зі мною. — Я спробував узяти його за груди, але тільки-но торкнувся, він завищав. Я відчув червоний спалах його болю.

Де в тебе болить?

Я побачив обкований кий чоловіка з кліткою.

Всюди.

Я обмацав його якомога обережніше. Старі струпи, ґулі на ребрах. Я встав і лютим копняком скинув клітку з нашої дороги. Він підійшов і притулився до моєї ноги. Голодний. Холодно. Так стомився. Його почуття знову вливалися мені в жили. Коли я торкнувся вовченяти, складно було відокремити мої думки від його думок. Чи це було моє обурення через ставлення до нього, чи його власне? Я вирішив, що це неістотно. Обережно взяв його на руки й підвівся. Без клітки, притиснутий до моїх грудей, він важив куди менше. Переважно хутро й кості, щоправда, довгі кості, які швидко росли. Я шкодував, що вдався до насилля, але знав також, що це єдина мова, яку він міг зрозуміти.

— Я про тебе подбаю, — змусив я себе сказати вголос.

Тепло, — з вдячністю подумав він, а я витратив хвилину, щоб накинути на нього плащ. Його відчуття підживлювали мої. Я нюхав власний запах, у тисячу разів сильніший, ніж мені хотілося б. Коні, собаки, дим від дров, пиво і слід парфумів Пейшенс. Я зробив усе, що в моїх силах, аби закрити мою свідомість від його відчуттів. Притис його до себе й поніс стрімкою дорогою до Оленячого замку. Я знав закинуту хатину за зерновими коморами. Колись у ній мешкав старий свинар. Тепер там ніхто не жив. Надто стара зруйнована хатина, надто далеко від усього, крім Оленячого замку. Але мені таке й треба. Я б його там помістив, дав йому кілька костомах, щоб він гриз їх, трохи вареного зерна і трохи соломи для лігва. Тиждень-другий, може, місяць, він видужає і подужчає настільки, щоб самому про себе подбати. Тоді я забрав би його на захід від Оленячого замку і там випустив.

М’ясо?

Я зітхнув. М’ясо, — пообіцяв я. Ніколи жодна тварина не відчувала моїх думок так повно й не виражала своїх власних так ясно. Добре, що ми недовго будемо один поблизу одного. Дуже добре, що він невдовзі піде звідси.

Тепло, — заперечив він мені. Поклав голову мені на плече й заснув, його