Королівський убивця - Робін Хобб
Я безцільно тинявся містом. Попри свій похмурий настрій, зауважив, як сильно воно змінилося за останні шість місяців. Навіть цього холодного зимового дня було переповнене. Будова кораблів притягала більше людей, а більше людей означало більшу торгівлю. Мандри завели мене до таверни, де колись ми з Моллі, Діком і Керрі часто бували й ділилися найменшою порцією бренді. Зазвичай нам діставалося найдешевше ожинове бренді. Я сидів сам і мовчки пив своє мале пиво, але довкола мене працювали язиками, і я багато чого довідався. Не лише будівля кораблів привела до процвітання Баккіпа. Веріті скликав моряків, що мали служити на цих кораблях. На цей заклик відгукнулися численні чоловіки та жінки з усіх Прибережних герцогств. Когось привели сюди гнів і бажання поквитатися за рідних, убитих чи перекованих піратами. Інших манили пригоди та надії на здобич. А багато хто просто не мав жодних інших перспектив у спустошених містечках. Одні походили з рибальських чи купецьких сімей, мали морський досвід і знали морські премудрощі. Інші були колишніми пастухами чи фермерами зі зруйнованих сіл. Це не мало особливої ваги.
Усі вони прибули до Баккіпа, жадаючи пустити кров червоним кораблям.
Поки що багато з них мешкало в старих покинутих складах. Год, майстриня зброї з Оленячого замку, давала їм уроки фехтування, вибираючи придатних, на її думку, до служби на кораблях Веріті. Решті запропонують найнятися солдатами. Надмір людей переповнював місто і юрмився в заїздах, тавернах та харчевнях. Я чув також і скарги на те, що частина охочих найнятися на кораблі були втікачами із Зовнішніх островів. Їх вигнали з власної землі червоні кораблі, що тепер загрожували нашим узбережжям. Вони запевняли, що теж прагнуть помсти, але небагато мешканців Шести герцогств довіряли їм, а деякі міські крамниці відмовлялися їм продавати хоч щось. Це спричинило неприємне напруження у переповненій таверні. У супроводі хихотіння йшла розмова про остров’янина, якого вчора побито в доках. Ніхто не викликав міського патруля. Коли обговорення зійшло на ще бридкішу тему, наче всі остров’яни — шпигуни, і винищення їх було б мудрим та розсудливим заходом безпеки, я більше не міг цього витримувати і вийшов із таверни. Невже я ніде не можу бодай на годину вивільнитися від підозр та інтриг?
Я самотньо йшов крізь зимові вулиці. Наближався шторм. Безжальний вітер шмагав звивисті вулички, обіцяючи сніг. Так само холодний гнів звивався та бився всередині мене, переходячи від злості до ненависті, тоді до пригніченості, а тоді знову до злості. Я відчував нестерпний тягар. Вони не мали права так зі мною вчинити. Я не народився для того, щоб бути їхнім знаряддям. Я маю право жити вільно, бути тим, ким народився. Невже вони гадають, що можуть підкорити мене своїй волі, використати, як їм заманеться, а я ніколи не відплачу? Ні. Час настане. Мій час настане.
Якийсь чоловік поспішив до мене, закривши обличчя каптуром від вітру. Глянув угору, і наші очі зустрілися. Він зблід і відвернувся, щоб поквапом повернутися тою ж дорогою, якою прийшов. Що ж, його право. Я відчув, як мій гнів починає нестерпно пекти мене вогнем. Вітер розмаював волосся, намагаючись мене заспокоїти, але я тільки прискорював ходу, а моїй ненависті ще додалося сил. Ця зовнішня сила мене привабила, і я пішов до неї, як на запах свіжої крові.
Я звернув за ріг і опинився на ринку. Вбогіші купці, стривожені наближенням шторму, збирали свої товари з верет і покривал. Власники яток зачиняли віконниці. Я пройшов повз них. Люди сходили мені з дороги. Я проходив між ними, байдужий до того, як на мене дивляться.
Я дістався ятки торгівця тваринами й постав перед самим собою. Він був худим, мав похмурі темні очі. Зловісно на мене глянув, а замість привітання мене залили хвилі ненависті, що пульсувала від нього. Наші серця билися в тому ж ритмі. Я відчув, як моя верхня губа здригається, начебто я збирався завити, відкривши свої жалюгідні людські зуби. Повернув обличчя до звичного вигляду і знову опанував свої емоції. Але вовчук у клітці, сірий і брудний, глянув на мене й роззявив чорну пащеку, показавши всі зуби. Ненавиджу вас. Усіх. Ходи, ходи ближче. Уб’ю тебе. Перекушу тобі горлянку й розірву. Зжеру твої нутрощі. Ненавиджу тебе.
— Чогось хочеш?
— Крові, — тихо сказав я. — Хочу твоєї крові.
— Що?
Я перестрибнув поглядом від вовка до чоловіка. Він був товстим і брудним. Смердів, заради Еля, як же він смердів. Я відчув запах поту, несвіжої їжі та його власних випорожнень. Був загорнутий у погано вичинені шкури, а їхній сморід теж витав довкола нього. Мав невеликі заплилі жиром очиці, жорстокі брудні руки, а при його поясі висів окутий бронзою дубовий кий. Я зробив усе, що міг, аби стриматися, не вхопити того ненависного кия і не розтрощити йому мізки. На ногах він мав грубі черевики, мабуть, щоб роздавати копняки. Він підійшов надто близько до мене, і я мусив учепитись у свій плащ, аби його не вбити.
— Вовка, — насилу вдалося вимовити мені. Мій голос звучав гортанно, здушено. — Я хочу вовка.
— Ти певний, хлопче? Він злий.
Штовхнув клітку ногою, а я стрибнув на неї, ударившись зубами об дерев’яні ґрати, набивши ще один синець на морді, але дарма, якби тільки вдалося його вхопити, вкусити бодай раз, я б його розірвав або ніколи не відпустив.
Ні. Геть звідси, забирайся з моєї голови.
Я потрусив головою, щоб прочистити думки. Торговець здивовано на мене глянув.
— Знаю, чого хочу, — рішуче сказав я, відкидаючи емоції вовка.
— Справді так? — Чоловік оцінююче дивився на мене. Хотів визначити, що я можу собі дозволити. Йому не подобалися ні мій одяг, з якого я виріс, ні моя молодість. Але я підозрював, що він уже якийсь час тримає в себе вовка. Мав надію продати його щеням. А тепер, коли вовк потребував більше їжі та не діставав
