Королівський убивця - Робін Хобб

Коли я хутко йшов коридором до королівських дверей, зі своїх кімнат раптом вийшов Регал. Я зупинився, щоб не зіткнутися з ним, а тоді стояв, дивлячись на нього й почуваючись, як піймане в пастку звіря. Я вже кілька разів бачив його, відколи повернувся. Але це завжди було здалеку, через коридор, або ж я відчував його побіжний погляд, займаючись якоюсь справою. Тепер же ми стояли на відстані витягнутої руки й дивилися один на одного. Я вражено помітив, що майже можна було помилитися, прийнявши нас за братів. Його волосся було кучерявішим, риси обличчя тоншими, постава аристократичнішою. Його одяг був наче пір’я павича порівняно з моїм гороб’ячим оперенням. Я не мав срібла ні на шиї, ні на руках. А все ж печать Провісників виразно лежала на нас обох. Ми обидва успадкували Шрюдову щелепу, складку на його повіках і вигин його нижньої губи. Жодному з нас не рівнятися з мускулистою статурою Веріті, а все-таки я більше наблизився до неї, ніж Регал. Нас розділяло менше ніж десять років віку. І лише його шкіра відділяла мене від його крові. Я зустрівся з ним поглядом і пошкодував, що не можу випороти його нутрощі на чисто заметену підлогу.

Він посміхнувся, показуючи білі зуби.

— Бастарде, — люб’язно сказав він. Його посмішка стала різкішою. — Або, правильніше, паничу Фітце. Годяще ім’я, яке ти сам собі вибрав.

Його старанна вимова не залишала сумніву, що це мала бути образа.

— Принце Регале, — відповів я, а інтонація надавала моїм словам такого ж значення. Я чекав із крижаною терплячістю, якої навіть у себе не підозрював. Він мав ударити мене першим.

Якийсь час ми стояли не рухаючись і не зводячи очей один з одного. Тоді він опустив погляд, щоб струсити з рукава уявну пилинку. Ступив уперед, щоб пройти повз мене. Я не зійшов йому з дороги. Він не відштовхнув мене, як бувало колись. Я глибоко вдихнув і подався своєю дорогою.

Я не знав вартовця при дверях, але він махнув мені зайти до королівської кімнати. Зітхнувши, я поставив собі чергове завдання. Знову мушу знати імена й обличчя. Тепер, коли двір був переповнений людьми, що прибули побачити нову королеву, я не раз виявляв, що мене пізнавали незнайомі мені люди. Я чув, як торговець беконом сказав своєму помічнику якогось дня за кухонними дверми: «Судячи з його вигляду, це бастард». Це робило мене безборонним. Речі мінялися надто швидко.

Кімната короля Шрюда приголомшила мене. Я сподівався, що крізь розчинені вікна вливається свіже зимове повітря, а Шрюд, вставши з ліжка та одягнувшись, сидить за столом, так само пильний і підтягнутий, як капітан, що приймає рапорти своїх лейтенантів. Він завжди був таким, гострий старигань, суворий до себе, ранній птах, проникливий, як його ім’я. Але його взагалі не було в кабінеті. Я ризикнув зайти в його спальню й заглянув крізь прочинені двері.

Усередині кімнати ще панувала напівтемрява. Служник брязкав чашками й тарілками за маленьким столиком, присунутим до великого ліжка з балдахіном. Він глянув на мене, а тоді відійшов, схоже, подумавши, що я хлопчик-слуга. Повітря було нерухомим і затхлим, наче приміщення не використовувалось або давно не провітрювалось. Я почекав, доки служник скаже королю Шрюдові, що я прийшов. Коли ж він далі не зважав на мене, я обережно підійшов до краю ліжка.

— Мій королю? — я зважився звернутися до нього першим, бо він нічого не говорив. — Я прийшов, як ви наказували.

Шрюд сидів у тіні балдахіна, спершись на подушки. Коли я заговорив, він розплющив очі.

— Хто це… ах. Фітц. Воллесе, принеси йому крісло. А ще чашку й тарілку.

Коли слуга пішов виконувати розпорядження, король Шрюд звірився мені:

— Як мені бракує Чефферса. Він був зі мною стільки років, і я ніколи не мусив йому казати, чого я хочу.

— Я пам’ятаю його, мілорде. А що з ним?

— Його забрав кашель. Він підхопив цю хворобу восени і вже ніколи її не позбувся. Кашель повільно його душив, так що він не міг уже й слова сказати, не задихаючись аж до свисту.

Я згадав цього слугу. Він не був молодим, але й не таким старим. Звістка про його смерть виявилася для мене несподіванкою. Я мовчки стояв, не кажучи й слова, а Воллес приніс мені крісло, тарілку й чашку. Він несхвально скривився, коли я сів, але я зігнорував це. Незабаром він довідається, що король Шрюд сам склав свій протокол.

— А ви, мій королю? Ви добре почуваєтесь? Не можу згадати, щоб ви вранці зоставалися в ліжку.

Король Шрюд видав нетерплячий звук:

— Ось це найбільше й дратує. Насправді це навіть не хвороба. Просто паморочиться голова, а трапляється це зі мною, коли я надто швидко рухаюся. Кожного ранку думаю, що це вже минулося, але, тільки-но я намагаюся підвестися, навіть каміння Оленячого замку гойдається піді мною. Тож я залишаюся в ліжку, потроху їм і п’ю, а тоді повільно встаю. До полудня оговтуюсь. Думаю, що це якось пов’язано із зимовим холодом, хоча цілитель запевняє, що це давня рана від меча, я дістав її, коли був не надто старшим, ніж ти тепер. Бачиш, усе ще маю шрам, хоча й думав, що все давно загоїлося.

Король Шрюд схилився на своєму ліжку під балдахіном, піднявши тремтячою рукою пучок посивілого волосся і відкривши ліву скроню. Я побачив рубець старого шраму й кивнув.

— Але годі про це. Я викликав тебе не для консультацій із приводу мого здоров’я. Я підозрюю, що ти вже здогадуєшся, чому ти тут?

— Вам потрібний повний звіт про події у Джампі? — здогадався я. Я оглянувся на слугу й побачив, що Воллес крутиться поблизу. Чефферс відійшов би, давши Шрюдові й мені вільно порозмовляти. Я питав себе, наскільки відверто я можу говорити перед цим новим чоловіком.

Але Шрюд махнув рукою.

— Це вже минуло, хлопче, — тяжко промовив він. — Ми з Веріті порадилися. Зараз вважаємо це закінченим. Не думаю, що ти міг би розповісти мені про багато речей, яких я б не знав чи не здогадувався про них. Ми з Веріті довго розмовляли. Я… шкодую… про дещо. Але. Ми тут, і це те місце, з якого мусимо почати. Так?

Слова напучнявіли мені в горлі, ледь мене не задушивши.