Королівський убивця - Робін Хобб

Я не зупинився, щоб змінити одяг чи принаймні зігрітися біля кухонного вогню, а пішов просто до кімнати Веріті з картами. Двері були прочинені, я стукнув один раз і увійшов.

Веріті схилився над картою, прикріпленою до його стола. Ледь підняв очі, щоб зустрітися зі мною поглядом. Гріте вино вже чекало на мене, а на столі біля каміна лежала щедро накрита таця з холодним м’ясом і хлібом. За мить він випростався.

— Ти надто добре блокуєшся, — сказав він замість привітання. — Я намагався підігнати тебе впродовж останніх трьох днів. І коли ж ти врешті почув, що тобі скіллять? Стоячи у моїх власних стайнях. Кажу тобі, Фітце, мусимо знайти час, щоб навчити тебе бодай якось керувати своїм Скіллом.

Попри його слова, я знав, що цього ніколи не буде. Надто багато інших речей вимагало його уваги. Як завше, він одразу ж перейшов до суті своїх клопотів.

— Перековані, — сказав він, а мені холод пішов поза спиною.

— Червоні кораблі знову вдарили? Такої глибокої зими? — недовірливо спитав я.

— Ні, принаймні цього ми позбавлені. Але схоже на те, що червоні кораблі можуть нас покинути й повернутися додому, до своїх вогнищ, залишивши серед нас свою отруту. — Він ненадовго замовк. — Добре, давай. Грійся та їж. Можеш їсти і слухати одночасно.

Доки я запихався нагрітим вином та їжею, Веріті викладав мені справу:

— Та ж проблема, що й раніше. Повідомлення про перекованих, напади і грабунки. Жертвами стають не лише подорожні, а й самотні ферми та доми. Я дослідив ці повідомлення і можу підтвердити їхню вірогідність. Але ці напади стаються далеко від місць піратських наїздів, до того ж люди запевняють, що було не один чи двоє перекованих, а групи, які діяли спільно.

Я на хвилину замислився, ковтнув, тоді заговорив:

— Я не думаю, що перековані можуть діяти як банда, та й навіть як партнери. Зустрівшись із ними, я виявив, що вони не мають почуття… спільноти. Спільної належності до людського роду. Вони можуть говорити й мислити, але тільки егоїстично. Вони, як росомахи, якби росомахам дано людські язики. Не дбають ні про що, крім власного виживання. Бачать одне в одному лише суперників за їжу, вигоду чи ще щось.

Я наповнив кубок, вдячний за почуття тепла, що розходилося від вина. Нарешті воно відігнало фізичний холод. Але не могло розігнати холоду думок про похмуру ізоляцію перекованих.

Свої відомості про перекованих я здобув завдяки Віту. Їхнє почуття зв’язку зі світом було таким слабким, що я ледве міг їх відчувати. Через Віт я мав повний доступ до мережі, що пов’язує всі живі створіння, але перековані були відокремлені від цієї мережі, ізольовані, як камені, голодні й немилосердні, як бездумна буря чи річкова повінь. Зіткнення з одним із них було для мене настільки страшним, наче це камінь зрушив з місця, щоб на мене напасти.

Та Веріті лише замислено кивнув:

— Але ж навіть вовки, що є тваринами, нападають зграєю. Так само, як деририби на кита. Якщо тварини можуть об’єднуватися, щоб полювати і здобувати їжу, то чом би й не перековані?

Я відклав щойно взяту скибку хліба.

— Вовки й деририби діють згідно зі своєю природою та діляться здобиччю зі своїми дитинчатами. Не вбивають кожен заради свого власного м’яса, а заради м’яса для зграї. Я бачив групи перекованих, але вони ніколи не діють разом. Коли вони напали на мене цілою бандою, то єдине, що мене врятувало, — це те, що я зумів повернути їх один проти одного. Я скинув плаща, якого ті прагнули, і вони билися за нього. Коли ж вони знову взялися за мене, то більше заважали одне одному, ніж допомагали. — Я докладав зусилля, щоб мій голос не дрижав при спогадах тієї ночі. Тоді загинув Ковалик, а я вперше вбивав. — Але вони не б’ються разом. Ідея співпраці, на користь усім, — це щось недоступне перекованим.

Я глянув угору й побачив у темних очах Веріті співчуття.

— Я забув, що ти вже маєш певний досвід змагання з ними. Вибач мені. Я не знехтував цим. Просто надто багато клопотів облягають мене останнім часом.

Його голос ослаб і здавалося, наче він прислухається до чогось далекого. За мить він отямився.

— Так. Отже, ти вважаєш, що вони не можуть діяти спільно. А все-таки схоже, що це відбувається. Дивись, от, — він легко провів рукою по розкладеній на столі карті. — Я зазначив місця, з яких надійшли скарги, а також про скількох нападників казали там. — Що ти про це думаєш?

Я підійшов і став поруч з ним. Тепер стояти біля Веріті було наче бути біля вогнища, таку силу Скіллу він випромінював. Я спитав себе, чи він завжди тримає її під контролем, чи існує постійна загроза, що ця сила виллється з нього й розширить його свідомість на все королівство.

— Карта, Фітце, — нагадав він мені, а я замислився, чи знає він про мої думки, і змусив себе зосередитися на завданні. Карта, що зображала Бак, була напрочуд детальною. Позначено мілини та затоплювані припливом низини вздовж узбережжя, а також внутрішні характеристичні пункти й навіть менш значні дороги. Це була карта, любовно створена чоловіком, що обходив, об’їжджав і обпливав усю цю територію. Як позначки Веріті використовував шматочки червоного воску. Я вивчав їх, намагаючись побачити, що його насправді непокоїть.

— Сім різних інцидентів. — Він простяг руку, торкаючись своїх позначок. — Деякі на відстані дня їзди від Оленячого замку. Але немає настільки близьких місць наїздів, звідки походили б ці перековані. Вони могли бути витіснені зі своїх рідних поселень, так, але чого б їм збиратися поблизу Оленячого замку?

— Можливо, це якісь відчайдухи, які лише вдають перекованих, щоб грабувати своїх сусідів?

— Можливо. Та все-таки непокоїть те, що інциденти стаються все ближче до Оленячого замку. Судячи зі слів жертв, є три різні групи нападників. Але щоразу, коли надходить чергове повідомлення про крадіжку, ограбовану зернову комору чи зарізану корову на пасовищі, то схоже, що група, яка це вчинила, наближається до Оленячого замку. Я не можу вигадати жодного пояснення, навіщо перекованим це робити. І, — він зупинив мене, коли я почав говорити, — описи