Королівський убивця - Робін Хобб

— Геть, блазню! Ти вже був сьогодні двічі. Король уже в ліжку. Він тебе не потребує.

Слуга говорив суворо. Але Воллес був з тих, кого можна змусити відступити. Я знав, що він, подібно до багатьох інших людей, не міг витримати погляду блідих очей блазня і здригався від дотику його білої руки.

— З двічі вийде тричі, мій любий Вол Ласе, мій Воле Ласе, а дар твоєї присутності зміниться присутністю моїх дарів. Йди звідси, постукайся до Регала і настукай йому про все почуте. Раз стіни мають вуха й можуть лялякати, то й тобі потрібні вуха, а лялякати ти вже вмієш, мій Волясе Ляласе. Такі собі вуха, переповнені королівськими справами. Можеш прочистити нашого любого принца, просвітивши його. На мою думку, темрява його погляду свідчить, що нутрощі його підступили задалеко і сліплять йому очі.

— Як ти смієш говорити так про принца? — вибухнув Воллес. Блазень був уже в дверях, а я одразу ж за ним. — Він про це почує!

— Кажеш так? Кажи хряк. Запевно він чує все, що ти робиш. Не випускай на мене свого вітру, любий Волясе Ослясе. Збережи його для свого принца, який любить такі аромати. Думаю, сидить зараз у своєму диму, і ти можеш дмухати на нього, а він дріматиме, киватиме головою й думатиме, що ти говориш мудро, а вітри твої солодкі.

Блазень продовжував свій наступ, не припиняючи торохтіти, а навантажену тацю тримав перед собою, наче щит. Воллес був змушений відступати, а блазень відтискав його через салон до спальні короля. Там блазень поставив тацю біля королівського ліжка, тимчасом як Воллес відступив до інших дверей спочивальні. Очі блазня розгорілися.

— Ах, нема тебе в ліжку, наш королю, якщо тільки ти не сховав його під ковдрами, Воле Ласе, мій ти солоденький. Виходь, виходь, мій королю, мій Шрюде. Ти ж король Шрюд, а не Мишачий Король, щоб ховатися і скрадатися під стінами й під ліжком.

Блазень почав так старанно шурувати в безсумнівно порожньому ліжку та оглядати ковдри, запихаючи свій щурячий посох у кожну щілину в балдахіні, що я не міг стримати сміху.

Воллес сперся на внутрішні двері, наче хотів їх від нас загородити, але в цю мить вони відчинилися зсередини, а він ледь не впав королю в обійми. Тяжко опустився на підлогу.

— Глянь на нього! — зауважив мені блазень. — Диви, як він намагається зайняти моє місце біля ніг короля і вдавати з себе блазня, хоч не вміє гаразд сісти на власний зад. Такий чоловік заслуговує зватися блазнем, але не бути ним!

Шрюд стояв, одягнений як для спочинку, з роздратованим виразом обличчя. Здивовано повів очима від Воллеса до блазня, тоді до мене, напруженого в позі очікування, а врешті вирішив розібратися з ситуацією іншим разом. Заговорив до Воллеса, що саме зіп’явся на ноги:

— Воллесе, цей напар зовсім мені не допомагає. Від нього голова тільки дужче болить, а листя залишає неприємний смак у роті. Забери це і скажи Регалові, що це його нове зілля годиться відганяти мух, але не хвороби. Прибери його геть, перш ніж засмородить мою кімнату. Ах, блазню, ти тут. І ти, Фітце, нарешті прийшов відзвітувати. Заходь, сідай. Воллесе, ти чуєш? Забери цього дрантивого горщика! Ні, не тягни його сюди, винеси через інші двері.

І, махнувши рукою, Шрюд прогнав слугу, буцімто це була набридлива муха.

Шрюд щільно зачинив двері до своєї купальної кімнати, ніби бажаючи, щоб до його спальні не потрапив неприємний запах, і сів на тверде крісло, що стояло біля вогню. Блазень миттю підтягнув ближче столик, тканина, що покривала страви, стала скатертиною, а він наготував королю трапезу так гарно, що краще не зуміла б і навчена покоївка. Срібне столове приладдя та серветка з’явилися наче на змах руки, так що навіть Шрюд усміхнувся, а тоді блазень усівся біля каміна, склавшись пополам: коліна близько вух, підборіддя охоплене довгопалими долонями, бліда шкіра та волосся віддзеркалювали червонясті відтінки хилитливих язиків полум’я. Кожен його рух був зграбним, як у танцюриста, а поза, яку він тепер прибрав, — настільки ж артистичною, наскільки й комічною. Король схилився, щоб пригладити його розметане волосся, наче блазень був кошеням.

— Я ж казав тобі, що неголодний, блазню.

— Так. Але ви не казали, щоб вам не приносити їсти.

— А коли б сказав?

— Тоді я мав би вам сказати, що це не їжа, а горщик із напаром, такий, яким мучить вас Віл Лас, але мій горщик принаймні наповнює ніздрі приємнішою парою. А це не хліб, а пластир для вашого язика, і ви повинні негайно ж його прикласти.

— Ох, — король Шрюд трохи присунув столик і зачерпнув ложкою суп, в якому ячмінь змагався зі шматочками моркви та м’яса. Шрюд покуштував, а затим почав їсти.

— Хіба ж я не кращий лікар, ніж Волик Лас? — муркотів задоволений собою блазень.

— Ти добре знаєш, що Воллес не лікар, а просто мій слуга.

— Я добре це знаю, але Волик Лас не знає, а тому ви недобре почуваєтесь.

— Досить уже твого базікання. Фітце, підійди, не стій, щирячи зуби, як дурник. Що ти можеш мені розповісти?

Я зиркнув на блазня, а тоді вирішив, що не ображатиму ні його, ні короля питанням, чи можна вільно говорити в його присутності. Отож просто відзвітував, не згадавши про свої таємні дії, а лише про їхні наслідки. Шрюд уважно слухав і загалом не додав жодного зауваження, хіба що м’яко дорікнув мені за погану поведінку за столом герцога. Далі спитав, чи герцог Бронді Бернський здавався втішеним і задоволеним з миру, який запанував у його герцогстві. Я запевнив, що коли я покидав герцогство, то так і було. Шрюд кивнув. Тоді попросив сувої, які я скопіював. Я вийняв сувої, віддав королю і вислухав похвалу та подяку за свою працю. Король наказав мені занести сувої в кімнату карт Веріті та впевнитися, що Веріті про них знає. Спитав, чи бачив я реліквію Старійшин, і я детально її описав. Тим часом блазень сидів біля каміна і стежив за нами, тихий, як сова. Король Шрюд їв свій суп і хліб під