Королівський убивця - Робін Хобб
— Перековані, — тихо сказав я їй.
— Перековані, — здивовано повторила вона. Затим твердішим голосом:
— Вони не мають ні серця, ні душі. Так мені пояснювали. — Я радше відчув, ніж побачив її погляд. — Чи ж така невдаха-Жертовна з мене, що є люди, які хочуть мене вбити?
На відстані ми почули звук рога. Шукачі.
— Вони напали б на будь-кого, хто перейшов їхню стежку, — сказав я їй. — І в думці не мали нападати на свою королеву-в-очікуванні. Сумніваюся, чи вони взагалі знали, хто ви.
Я стис щелепи, перш ніж прохопився, що у випадку Регала все не так. Навіть якщо він і не збирався завдати їй шкоди, то й не зумів захистити. Я не вірив, наче він збирався показати їй «справжній спорт», погнавшись за лисицею крізь засніжені пагорби, у присмерку. Він збирався її загубити. І вміло скористався нагодою.
— Думаю, мій пан дуже на мене розгнівається, — жалібно, мов дитина, сказала вона. Наче у відповідь на її передбачення, ми обігнули узгір’я і побачили вершників зі смолоскипами, які наближалися до нас. Ми знову почули ріг, виразніше, а невдовзі опинилися серед них. То був передовий загін головної групи шукачів, а дівчина-вершниця одразу ж рушила галопом, аби передати королю-в-очікуванні, що його королеву знайдено. При світлі смолоскипів охоронці Веріті з криком і прокляттями розгледіли кров на шиї Легконогої, але Кеттрікен, зберігаючи самовладання, запевнила їх, що це не її кров. Спокійно розповіла про перекованих, які на неї напали, і що вона мусила зробити, аби захиститися. Я бачив, що солдати нею захоплені. Почув, що найзухваліший нападник скочив на неї з дерева. Його вона вбила першим.
— Уколошкала чотирьох, а сама навіть не подряпана! — реготнув якийсь сивий ветеран. — Даруйте, міледі королево. Це не було неповагою!
— Це могла бути геть інша історія, якби не нагодився Фітц і не звільнив вуздечки мого коня, — тихо сказала Кеттрікен. Їхня повага до неї ще більше зросла, бо вона не пишалася своїм тріумфом, а подбала, щоб я теж дістав належну частку похвали.
Вони голосно її вітали і з гнівом у голосі збиралися прочесати завтра весь ліс довкола Оленячого замку.
— Ганьба нам, воякам, що наша власна королева не може їздити безпечно! — сказала одна з жінок. Поклала долоню на руків’я свого клинка і присягла, що завтра він скупається у крові перекованих. Кілька інших вояків пішло за її прикладом. Розмова ставала дедалі гучнішою, а бравада та почуття полегшення через те, що королева в безпеці, лише роздмухували запал. Повернення додому перетворилося б на тріумфальну процесію, якби не над’їхав Веріті. Примчав чвалом на коні, вкритому піною як через відстань, так і через швидкість. Тоді я зрозумів, що пошуки були тривалими й можна тільки здогадуватися, скільки доріг переміряв Веріті, діставши звістку, що його леді зникла.
— Як ти могла бути такою нерозважливою, щоб заїхати так далеко на манівці? — такими були його перші слова до неї. І його голос не був лагідним. Я бачив, що її голова, зазвичай гордо піднята, опустилася, і почув невдоволене бурмотіння найближчих до мене людей. З цього моменту все пішло не так. Веріті не картав її прилюдно, але я бачив, як він скривився, коли вона просто розповіла йому, що з нею трапилося і як вона вбивала для власної оборони. Він був незадоволеним, що вона так відверто говорила про банду перекованих, настільки зухвалих, що вони напали на королеву, і то майже під стінами Оленячого замку. Те, що Веріті намагався втримати в таємниці, завтра буде у всіх на вустах, та ще й з тією додачею, що вони посміли напасти на саму королеву. Веріті кинув мені вбивчий погляд, наче це була моя провина, гострим наказом відібрав двох свіжих коней у своїх охоронців і поїхав до Оленячого замку, забравши з собою королеву. Відділив її від вояків, галопом повертаючи додому, наче більш раннє її повернення зробило б пережиту нею небезпеку менш реальною. Схоже, не розумів, що відібрав у своїх гвардійців честь допровадити її до замку.
Я повільно поїхав з вояками, намагаючись не слухати їхніх невдоволених слів. Вони не критикували короля-в-очікуванні, але натомість вихваляли королеву за силу її духу та шкодували, що її не зустрінуто обіймами й теплими словами. Якщо хтось подумав про поведінку Регала, то нічого з цього приводу не сказав.
Пізніше, того вечора, у стайні, подбавши про Сажку, я допомагав Баррічу та Гендзові опорядити Легконогу й Вірного, коня Веріті. Барріч бурчав, що обоє коней загнані. Під час нападу Легконогій завдано незначну подряпину, а її губи пошкоджено в бійці за вуздечку, але серйозних ран ні в неї, ні у Вірного не було. Барріч послав Гендза наготувати теплого пійла та оброку для обох. Лише тоді тихо розповів, як приїхав Регал, віддав коня й пішов до замку, словом не згадавши про Кеттрікен. Самого Барріча насторожив стаєнний хлопець, що питав, де Легконога. Коли Барріч вирішив довідатись і набрався відваги спитати самого Регала, той відповів, що він думав, наче Кеттрікен зосталася на дорозі та повернулася разом зі своїм супроводом. Отож це Барріч підняв тривогу, а Регал дуже неясно розповів, де він насправді з’їхав з дороги, в якому напрямку побігла лисиця і, ймовірно, поїхала Кеттрікен.
— Добре заметені сліди, — пробурмотів мені Барріч, коли Гендз повернувся з оброком. Я знав, що це не про лисицю.
Коли я тієї ночі дістався Твердині, мої ноги були тяжкими, наче налитими свинцем, та й на серці було нелегко. Я не хотів навіть уявляти, що відчуває Кеттрікен, не задумувався, що розповідали в кордегардії. Роздягнувся, ліг спати і зразу ж заснув. Уві сні мене чекала Моллі, і це був єдиний світ, який я знав.
Дуже скоро я прокинувся, бо хтось грюкав у мої двері. Я встав і відчинив сонному пажеві, посланому, щоб відвести мене до кімнати карт Веріті. Я сказав, що знаю дорогу, й відіслав його назад у ліжко. Швидко вдягнувся й побіг униз сходами,
