Королівський убивця - Робін Хобб
Тоді, наче грім, долинув тупіт копит коня, що намагався прискорити біг, але щось йому заважало. Сажка сповільнила крок, а потім відкинула голову назад і заіржала. Тієї ж миті я побачив, як із-за лісової завіси вириваються кінь і вершник, внизу по схилу, на південь від мене. Кінь ніс вершника, а за них ухопилося двоє інших людей: один за нагрудний ремінь коня, другий за ногу вершника. Світло зблиснуло на вістрі клинка, який піднявся й опустився, а чоловік, що вчепився за ногу вершника, впав і з криком покотився снігом. Але хтось інший піймав коня за вуздечку, а коли він намагався стримати тварину, з-поміж дерев вибігло ще двоє переслідувачів. Разом вони накинулися на коня й вершника, а ті люто відбивалися.
Я розпізнав Кеттрікен тієї ж миті, коли вдарив Сажку в боки. Я геть не розумів побаченого, але моїй реакції це не завадило. Я не питав себе, що моя королева-в-очікуванні робить тут, уночі, без супроводу й оточена розбійниками. Радше захоплювався тим, як вона тримається в сідлі, як вертить конем, як кóпає і тне клинком чоловіків, що намагалися стягти її вниз. Я вихопив свого меча, коли ми наблизилися до місця бою, але не пам’ятаю, щоб я видав якийсь звук. Мій спогад про весь цей бій якийсь химерний, битва силуетів, виконана в чорно-білих кольорах, як гірський театр тіней, беззвучна, якщо не зважати на хрипіння і крик перекованих, що падали один за одним.
Кеттрікен полоснула одного через обличчя. Кров засліпила його, але він далі чіплявся за королеву-в-очікуванні, намагаючись стягти її з сідла. Інший не зважав на долю товаришів, смикаючи натомість сідельні сумки, де, ймовірно, було не більше, ніж дещиця їжі та бренді, наготовані на денну прогулянку.
Сажка несла мене повз того, хто все ще тримав вуздечку Легконогої. Я побачив, що це жінка, мій меч протяв її наскрізь і вийшов назовні, бездушна вправа, наче розрубування колоди. Така дивна битва. Я відчував себе й Кеттрікен, страх її коня і запал натренованої до бою Сажки, але не тих, що на неї напали, жодного їхнього почуття. Узагалі нічого. Жоден відрух гніву, жоден біль їхніх ран не бив на сполох. Для мого Віту їх узагалі не було. Нічим не відрізнялися від снігу чи вітру, з якими теж слід було змагатися.
Я дивився наче уві сні, як Кеттрікен ухопила нападника за волосся і відхилила його голову назад, щоб перерізати йому горлянку. Кров полилася чорним у місячному світлі потоком, плямуючи її плащ, залишаючи слід на шиї та спині гнідої, перш ніж він, корчачись, звалився на сніг. Я махнув коротким мечем, щоб дістати останнього, але схибив. Кеттрікен — ні. Її короткий ніж затанцював, пройшов крізь його куртку та грудну клітку, дістався легень і знову вийшов назовні. Вона відкинула напасника ногою.
— До мене! — гукнула вона просто в ніч і вдарила Легконогу каблуками, погнавши її по схилу. Сажка бігла, тримаючи ніс при стремені Кеттрікен, отож ми разом піднялися на пагорб, тоді, перш ніж почали спуск у долину, перед нами ненадовго зблиснули вогні Оленячого замку.
Біля підніжжя пагорба ріс чагарник і біг схований снігом струмок, тож я підігнав Сажку вперед і завернув Легконогу, не давши їй наткнутися на перешкоду і впасти. Кеттрікен нічого на це не сказала, але дозволила мені йти першим, коли ми в’їхали в ліс по той бік струмка. Я рухався так швидко, як тільки міг, весь час сподіваючись постатей, що з криком кинуться на нас. Але врешті ми дісталися дороги, саме перед тим, як хмари знову зімкнулися, крадучи в нас місячне світло. Я сповільнив біг коней, давши їм віддихатися. Якийсь час ми їхали мовчки, обоє пильно прислухаючись, чи не чути звуків погоні.
Невдовзі ми почулися безпечніше і до мене долинуло, як Кеттрікен глибоко тремтливо видихнула.
— Дякую тобі, Фітце, — просто мовила вона, але голос її здригнувся. Я нічого не сказав, будь-якої хвилі очікуючи, що Кеттрікен от-от вибухне плачем. Я б не звинувачував її за це. Але вона поступово опанувала себе, обсмикнула й розгладила вбрання, витерла вістря ножа об штани, а тоді прип’яла його до пояса. Схилилася, щоб погладити шию Легконогої та прошепотіти їй слова похвали й потіхи. Я відчув, що напруження Легконогої слабне, і віддав належне вмінню Кеттрікен, яка так швидко здобула довіру коня.
— Як ти тут опинився? Ти мене шукав? — спитала вона нарешті.
Я покрутив головою. Сніг знову почав падати.
— Я виїхав на полювання і заїхав далі, ніж збирався. Мене привів до вас щасливий випадок. — Я урвав мову, тоді наважився:
— Ви заблукали? Вас шукатимуть?
Вона шморгнула носом і зітхнула.
— Не зовсім так, — сказала вона тремтячим голосом. — Я поїхала на прогулянку з Регалом. З нами було ще кілька людей, та коли почалася хуртовина, ми всі повернули до Оленячого замку. Інші їхали попереду, а ми з Регалом відстали. Він розповідав мені народні легенди свого рідного герцогства, і ми дозволили іншим випередити нас, бо я нічого не чула через їхню балачку.
Кеттрікен зітхнула, і я відчув, як разом зі слиною вона проковтнула рештки нічного страху. Коли заговорила знову, голос її звучав спокійніше.
— Усі інші були далеко попереду нас, коли зненацька з чагарнику біля дороги вибігла лисиця. «За мною, якщо хочете бачити справжній спорт!» — гукнув мені Регал, повернув коня з дороги й помчав за твариною. Хотіла я цього чи ні, але Легконога подалася за ним. Регал скакав, як шаленець, схилившись коневі до шиї та підганяючи його нагайкою.
Коли вона це описувала, в її голосі були тривога та здивування, але й крихта захоплення.
Легконога не слухалася вудил. Спершу Кеттрікен боялася швидкості, бо не знала місцевості, й страхалася, що кінь спіткнеться. Тож намагалася стримати його. Але зрозумівши, що не видно ні дороги, ні
