Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- Не подобається мені твоя поведінка, Весторе, – порівнявшись з ним, тихо сказала я. Мені було дуже прикро. Я толком нічого не подивилася.

- Я просто захищаю тебе, Еммо. Я боюся за тебе... – дуже тихо промовив він.

- Боїшся?

- Так. І я захищатиму тебе навіть від мухи, до останнього мого подиху. Ти тільки вір мені та роби так, як я тобі говорю. Цей світ не менш жорсткий, ніж той, де ти виросла. І ти про нього нічого не знаєш. Це мене лякає. Ти тут немов немовля. Тебе дуже легко обдурити. А я не хочу тебе втратити. Не хочу, щоб Готель, якому я та моя сім'я присвятили стільки років, знову погаснув, а може, й зруйнувався після смерті останньої справжньої Хазяйки. Я просто не можу цього допустити.

- Пробач, – прошепотіла я, коли до мене таки дійшов сенс його слів і всього, що відбувається. – Ця прогулянка була не найкращою ідеєю.

- Ну, вище голову, Еммо, – він спробував мене підбадьорити. – Все буде добре.

Я не відповіла. Просто не знала, що сказати. Лише знайшла у собі сили кивнути. Вестор теж вирішив мене не турбувати подальшими розповідями. Він просто їхав поряд.

Наші конячки тупотіли лісовою дорогою. Небо затягли свинцеві хмари, дощ лише посилився із настанням ночі, почав здійматися вітер. Я щільніше закуталася в плащ, думаючи лише про те, щоб скоріше опинитися в теплі та випити нарешті чашку гарячого шоколаду!

Ліс закінчився раптово: ми виїхали на галявину, де височів готель. Мій готель. Мій будинок.

Якось несподівано для себе я відчула зв'язок з цим місцем. Щось рідне, затишне. Місце, куди хочеться повертатись. У холі було світло та тепло. У каміні горів вогонь, весело потріскуючи дровами. Так, тут у горах, наближення осені відчувалася гостріше, а вечори та ночі були помітно холоднішими. Камін не лише давав тепло, а й надавав затишку та романтичності. До речі, такі каміни були і в кімнатах. Тільки там вони працювали від електрики. Дров'яний був лише у холі. Скинувши мокрий плащ на спинку стільця, я присіла біля вогню навпочіпки, гріючи замерзлі долоні.

- Знаєш, а вдома набагато затишніше, ніж у тій таверні, – повернувшись, сказала я Вестору. Він теж скинув мокрий плащ і тепер сидів в кріслі у штанях та джемпері. Я вперше могла його розглянути без безформного одягу. Високий, стрункий, але дуже холодний та неприступний зовні, незважаючи на всі спроби зблизитися та піклуватися про мене.

На блідому обличчі Хранителя танцювали відблиски від вогню. Тонкі губи вперто стиснуті, а погляд спрямований у невідомі дали.

- Я радий, що ти нарешті зрозуміла це, Еммо, – сказав він та подивився на мене.

- Рід! – Покликала я примару, – а зроби нам гарячого шоколаду. І ще дуже хочеться відвареної картоплі та біфштексу. І салат зі свіжих овочів.

- Добре, Хазяйко, – прошелестів він. – Пану Хранителю теж саме?

- Весторе? Ти згоден?

- Так, Рід, мені теж саме, – відповів він нам обом.

Привид кивнув й зник.

Я присіла на диван, спокійно витягнувши ноги. Кінна прогулянка вийшла довгою та виснажливою, та й слабкість після тієї злощасної ночі ще не минула. Я дуже втомилась сьогодні. Прикрила очі, чекаючи, поки Рід приготує нам вечерю, щоб хоч трохи відновитися.

В голові зашелестів вітер, перед очима промайнули тіні, потім яскравий спалах, і я побачила двох магів, що стояли один проти одного. Обидва у плащах, їхні обличчя неможливо було розглянути. Темрява огорнула все навколо. Й тільки кулі, що світилися в їхніх руках та два потоки сили, що з'єдналися дугою – синій й золотий. Але це було не протистояння – скоріше обмін енергією, чи возз'єднання. Я не відчувала страху. Тільки, затамувавши подих, спостерігала, як енергія з вогняної кулі вливається потужним іскристим потоком в інший, блакитний, водяний чи повітряний – точно не знаю, і водночас другий потік повторює цей шлях у зворотному напрямку – насичуючи своєю енергією першу кулю. Потім усе зникло.

І знову спалах. Армаріс. Його я впізнала. Він дивився на мене чорними, як сама темрява, очима. Його погляд зачаровував, чорне з червоними пасмами волосся розвіювалось від сильного вітру. Демон на розкритій долоні простягав мені ту саму кулю, з першого видіння, – золоту з блакитними згустками всередині. Куля на моїх очах засяяла та спалахнула так яскраво, що я заплющила очі й скрикнула…

- Емма! Еммо, прокинься! – мене трясли за плече.

- Що? Що трапилося? – я розплющила очі і різко сіла, випростуючись. Я, як і раніше, була в холі свого готелю. В каміні так само горів вогонь, а переді мною на колінах сидів Вестор.

- Еммо. ЩО. ТИ. БАЧИЛА? – чітко поділяючи кожне слово, спитав він.

- Уривки… Спалах світла, двох магів, кулі та потоки, і ще Армаріса… – тихо сказала я. – Я знову бачила Армаріса.

- Знову? – здивувався Вестор і глянув на мене з явним інтересом. – Тобто, це не перші твої видіння?

- Перше було в тому озері, – зізналася я та зітхнула.

- Значить, тоді ти побачила демона… – Вестор провів рукою по волоссю і зітхнув. – Що це може означати?

- Ти мене питаєш? – Здивувалася я.

- Ні що ти! Це питання в нікуди. Вибач. Все так швидко змінюється, що на багато питань я й сам хотів дізнатися відповіді. Але поки не настав час, – філософськи зауважив він.