Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Я почувала себе дуже затишно, Гектор неквапливо крокував нерівною глиняною дорогою. Сонце вже сховалося, день закінчувався, поступаючись своїми правами ночі. З'явилися тіні, опустилися сутінки.

На вулиці, якою ми йшли, було безлюдно. Уздовж неї, по обидва боки розташувалися акуратні одноповерхові будиночки та господарські споруди. Ділянки навколо кожного з них були досить просторі – біля кожного будинку розкинувся сад та город, де-не-де я помітила корів і кіз, курей і кроликів, які жують траву. Паркани дуже прості і низькі, дерев'яний частокіл і хвіртки, що покосилися від часу, огороджували і відділяли ділянки один від одного. Все було пофарбоване у відтінки синього кольору – від блідо-блакитного до насиченого глибокого синього.

У повітрі лунав аромат свіжоскошеного сіна та парного молока. Під ногами раз у раз траплялися стиглі яблука та горіхи. Все це викликало у мені змішані почуття. Було в усьому щось рідне, знайоме, близьке. Щось подібне я відчувала в Еріосі, коли приїжджала на стайню.

Невдовзі вулиця, якою ми йшли, вивела нас на простору площу, де вона розходилася у три сторони.

Широка площа, де було багато зелені та квітів, а також обладнані місця відпочинку, альтанки – привернула мою увагу. Двері таверни привітно відчинені для відвідувачів. Поруч із нею на мангалі смажили тушку баранчика, немов скликаючи всіх мешканців на смачну вечерю, одним лише ароматом моментально заполонивши округу.

Тут було жвавіше, і я вперше побачила місцевих жителів – усі одягнені у плащі чорного чи синього кольору. Навіть діти. Це вразило мене.

- Вони завжди так ходять? – Запитала я, розглядаючи магів.

- Так. Звичайний вуличний одяг. До того ж, часті дощі не дозволяють носити іншу. Плащ та чоботи – це те, що потрібно для комфортного пересування цією місцевістю. Ну і не забувай, що це ще й захист від негативної енергії.

Я лише кивнула. Тішило і те, що я не дуже відрізнялася від інших. Хтозна, як мене тут приймуть. А так можна спробувати залишитись непомітною.

На площі засвітилися ліхтарі, заграли ліричні мелодії на скрипках вуличні музиканти, на лавах під розлогою яблунею сиділи закохані парочки. На гойдалках зі сміхом і вереском каталися дітлахи.

Тут кипіло цілком звичайне, таке звичне, мені життя.

Ми зупинилися, прив'язали коней до спеціального кілочка, і збиралися зайти в таверну, випити гарячого шоколаду. Вестор запевнив мене, що тут його готують пречудово.

- Весторе? – мого супутника хтось гукнув, і ми дружно обернулися. – Що ти тут робиш, друже? – до нас підійшов згорблений старець у яскраво-синьому плащі, спираючись на тростину.

- Вітаю, Габріелю! – Вестор потиснув йому руку. – Ми виїхали на прогулянку. Емма хоче подивитися околиці.

- Леді, моя повага, – він відкинув капюшон та вклонився мені. Чоловік усміхався, ледь помітні зморшки на його обличчі розгладжувалися, а сірі очі сяяли радістю.

- Рада знайомству, – відповіла я, простягаючи руку. Він м'яко знизав її.

- А хто ви будете? – Запитав він мене.

- Емма – спадкоємиця Євангеліни та нова Хазяйка Примарного Готелю, – відповів за мене Вестор.

- Прошу пробачити моє невігластво, леді. Не роздивився. Не впізнав, – промимрив він. – Дива якійсь. Усі ми думали, що у Євангеліни не залишилося спадкоємців… – пробурмотів він.

- Нічого страшного, – відразу відповіла я. – Чи можу я дізнатися, хто ви і до якої стихії належите? – діловим тоном запитала я.

- Звісно, ​​Емма. Я – Габріель Романов, бойовий маг, стихія Вітру. Я староста цього селища.

- Ого, – тільки й вимовила я. – Значить, ви також… Вітер…

- Тут, у цій частині Світу Темряви, всі маги мають цю стихію, дитино моя. Вестор, мабуть, казав тобі, що у нашому світі заборонені шлюби між магами різних стихій?

- Казав. Але мені важко це зрозуміти. Принаймні поки що.

- Не лише тобі, багатьом нам теж. Але якось знайшлися ті, хто порушив цей закон. І наслідки торкнулися твого роду. Та ти, мабуть, і так уже знаєш про це. І ніхто більше не наважувався порушувати закон Іларіона.

- Знаю.

- Гаразд. Не буду вам заважати. Відпочивайте, потрібна буде допомога – звертайтесь.

Він поспішив піти, залишивши нас самих.

- Йому можна довіряти? – Запитала у Вестора, коли ми зайшли всередину і зайняли столик у дальньому кутку, біля каміна.

- Так, цілком. Я давно його знаю, і він завжди підтримував та допомагав твоїм рідним.

- Це добре. Не хотілося б одразу знайти собі ворогів.

- Все буде добре. Не думай про це, – рука Вестора накрила мою.

Таверна була дуже затишною та невеликою. Близько десятка дерев'яних столиків на дві-чотири особи. На кожному стояв букет свіжих квітів. Стіни з червоної цегли, на яких висіли картини, у дальньому кутку камін, у якому потріскували дрова... Вечори були вже прохолодними – наближалася осінь, і тепло каміна зігрівало та додавало затишку й романтики цьому приміщенню.

- Доброго вечора! Що бажаєте замовити? – До нас підійшов офіціант і поклав перед нами меню на пластиковому аркуші.