Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Думати про себе не хотілося. Жаліти себе я розучилася вже давно, труднощі мене не лякали, хоча, не стану приховувати, що засмучували. Але я впораюся. Головне, що я вижила після цього кошмару.

- Весторе, а в Світ Темряви ми можемо вийти? Це далеко?

- Можемо, – одразу відповів він. – Ми й зараз у ньому, лише на кордоні. Щоб потрапити на його вулиці, побачити мешканців, достатньо проїхати через ліс. Це займе не більше години. Отже, якщо ти відчуваєш, що зможеш пройти цей шлях, ми можемо туди поїхати сьогодні.

- Хочу! – Відразу відповіла я. Слабкість ще була, але мені зовсім не хотілося лежати без діла.

- Гаразд, я знайду тобі плащ. Це основний одяг кожного мешканця нашого світу. До того ж він дає зрозуміти, що перед тобою саме маг.

- Дякую!

- Я чекатиму на тебе в холі за годину. Збирайся. Коней нам підготують.

- Мені Гектора! – одразу сказала я.

- Впевнена? – він здивовано подивився на мене.

- Так. Впевнена. Ми з ним потоваришували.

- Як хочеш, – маг пожав плечима.

- Дякую.

Він пішов, залишивши мене саму. Я покликала Ріда, вручивши йому порожню тацю, попросила доглянути за будинком, поки нас не буде. Він охоче погодився та запевнив, що без нас й нашого відома до Готелю ніхто не потрапить – він сам здатний захистити себе від ворогів. Комунікатор мовчав. Найближчим часом гостей не очікувалося. От і добре. Я хоч подивлюся загадковий світ, в якому мені доведеться жити і мати справу з його мешканцями.

У хол я спустилася на п'ятнадцять хвилин раніше за призначений час. Вестор вже чекав на мене. Каптур його плаща був відкинутий назад, і я знову могла розглянути риси його обличчя. У його очах зараз відбивалося хвилювання, але, як і раніше, його бліде обличчя залишалося холодним та навіть байдужим. У руках він тримав небесно-блакитний плащ. Для мене.

- Привіт, – підійшла я до нього та посміхнулася.

- Привіт, давай поможу, – чоловік допоміг мені надіти плащ. Він виявився із щільної, але приємної на дотик тканини. Застібався на блискавку, з обох боків було дві кишені, також на блискавці, та ще одна потайна кишенька для дрібничок була всередині. Плащ довжиною був майже до підлоги, на правому рукаві красувався значок сили Вітру – синя куляста фігура, що складалася із двох закорючок.

- Еммо, це плащ Євангеліни, тепер він твій. Нехай служить тобі вірою та правдою. Вона одягала його лише на значні події та важливі заходи, запевняючи, що він надає їй сил та захищає. І ще. Вона залишила тобі суму на витрати в сховище. Якщо ми їдемо до міста, то заїдемо у відділення банку.

- Ого, – свиснула я. – Бабуся подбала про спадкоємицю?

- Такі правила, – Вестор лише плечима знизав.

- Гаразд, поїхали, – я вирішила більше нічого не питати та попрямувала до виходу. На вулиці лунало кінське іржання, і мені кортіло знову побачити Гектора. Скучила за своїм норовливим другом.

Щойно я вийшла на ґанок, кінь радісно заіржав і підійшов ближче.

- Гектор, друже мій, привіт! – Я погладила коня по морді і пригостила цукром, той досить пирхнув у відповідь. – Поїхали кататися! – Я стрибнула в сідло.

Вестор теж осідлав коня, що стояв неподалік. Коричневий кінь з білою грудкою, Марті, як гукнув його він, жував траву і вів дуже спокійно. Було в ньому щось спільне з Хранителем. Занадто спокійний, впевнений у собі кінь, і навіть очі його були такі ж холодні й сумні.

- Вестор, а ви з Марті схожі, – сказала я йому, щойно ми від'їхали від готелю і направили своїх коней по стежці, що вела до лісу.

- Помітила, значить?

- Це одразу кидається у вічі.

- Так і має бути. Ці тварини підлаштовуються під свого господаря та наїзника, вони відчувають наші емоції та настрій. І один й той самий кінь під різними наїзниками може поводитися по-різному, а може взагалі нікого до себе не підпускати. Гектор, наприклад. Він же нікого не підпускав до себе, крім Армаріса. Ти здивувала не лише мене, повір мені. І зараз, коли ти поряд, він зовсім інший. Щасливий, чи що.

- Нічого собі! – Вигукнула я. – Ні, я завжди знала, що тварини за своєю природою чутливі, але щоб настільки... Не помічала раніше.

- Ми багато речей не помічаємо. І в цьому випадку це навіть не магія. Це сутність коней, їхня природа.

- Так і є, – погодилася з ним я. – У метушні днів ми справді багатьом речам просто не надаємо значення.

Коні наші йшли досить бадьоро, під їхніми копитами шелестіло листя, над нашими головами раз у раз пролітали пташки, проводжаючи нас веселим свистом.

Сонце опускалося, осяючи нас своїми променями.

- Вестор, а ми встигнемо повернутися додому до темряви?

- Не думаю, – похитав головою той. – Але тобі нема про що турбуватися. Навіть уночі в цьому лісі безпечно. Сама Темрява оберігає його. Це її час і вона у своєму праві. Своїм вона не заподіє шкоди, лише тим, хто сам прийшов із недобрими намірами.

- Темрява жива?

- Як і решта. Вона існує, отже – жива. Ти відчуєш її магію. Обов'язково.