Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- Доброго вечора, Алексе, – привітався Вестор. – Принеси нам поки що два горнятка вашого фірмового гарячого шоколаду.

- Добре.

Він вклонився, кинувши на мене вивчаючий погляд, але зненацька здригнувся та поспішив піти.

- Дивний він якийсь, – я взяла до рук серветку й почала її м'яти.

- Алекс? – здивувався Вестор.

- Ну так. Чому він так пильно подивився на нас? Тут начебто часто гості бувають.

- Гості… Так, звісно. А от спадкоємців зниклого роду тут явно не очікували побачити. Ти зрозумій, Еммо, всі тут вважають твій рід загиблим, ніхто навіть не сподівався, що Готель може продовжити існувати під керуванням нащадків Євангеліни.

- Тобто, він злякався мене? Мені не здалося?

- Ні, тобі не здалося, – спокійно відповів Хранитель.

- Він може нам нашкодити? – Чомусь мені стало не по собі, оселилося відчуття небезпеки. Я не могла зрозуміти, що це означає.

- Не думаю, – похитав головою Вестор. – Цей юнак дуже слабкий маг. Сам по собі він не становить загрози, хіба що… Стривай! – Він насторожився, потім заплющив очі. – Його аура. Десь я вже бачив таку…

- Що це означає?

- Зачекай, – цикнув він на мене. Хвилина, інша, нудного очікування… – Я зрозумів! Інока! – раптом промовив він. – Він родич цієї відьми! – Дуже тихо, майже беззвучно, сказав він. – Ходімо! Швидко! – Вестор схопив мене за руку і потяг до виходу.

Вже біля дверей ми майже зіткнулися з Алексом. Він ніс на розносі дві чашки з гарячим напоєм.

- Ви вже йдете? – здивовано скинув він брови вгору. – А як же ваше замовлення?

- Вип'єш сам, – швидко сказав Вестор, кинув йому срібну монету, явно більше, ніж було потрібно, і ми вискочили на вулицю, грюкнувши дверима.

- Ти чого? – Запитала я, відв'язуючи Гектора, зовсім не розуміючи, до чого ця суєта та поспіх.

- Ти, правда, не розумієш? – Вестор був злий. Надзвичайно.

- Ні, – чесно відповіла я.

- Іноку пам'ятаєш? Тимура?

- Звісно.

- Вони хочуть тебе знищити, хоч це ти усвідомлюєш? – тихо спитав він, озираючись на всі боки.

Я невпевнено кивнула.

- Ти щось говорив про це. Але невже цей хлопець може бути пов'язаний із ними?

- Може, так, а може й ні. – Хранитель скочив у сідло. – Але краще бути напоготові. – Поїхали. На перший раз ти побачила достатньо.

Він направив свого коня у бік лісу, мені нічого не залишалося, як пустити Гектора слідом.

Алекс, що вийшов на ґанок таверни, розгублено дивився нам услід:

- Ваша решта, сер, – долинуло до мене.

Але Вестор цього, здавалося, не чув.

- Ми хотіли зайти до банку, – нагадала йому я.

- Я все зроблю віддалено, через комунікатор. Немає прямої необхідності туди заходити особисто, тим більше зараз, – пояснив він.

- Жаль, мені хотілося поглянути на ваші банки.

- Я обов'язково туди відведу тебе. Ходімо, Еммо. Пора додому. Вже зовсім стемніло.

Почав кропити дощ. Я накинула на голову капюшон плаща.