Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Тегвенські гори завжди вважалися небезпечними та досить неприступними. Тепер я розумію чому. Вони розташовані на перетині світів, вони сповнені загадок, таємниць та містики. І тому не підпускають до своїх надр і скель навіть найвідважніших альпіністів. Не було жодного випадку, щоб хтось піднімався на найвищу точку – Ай-Мар – як називали її у Гріфреді. Тільки тепер я зрозуміла чому. Адже Готель, що стояв на шляху до неї, не пропускав нікого до неї. Всі мандрівники змушені були повернутися та спуститися вниз, в Одар, відчувши небезпеку, або гинули тут, у цьому лісі, на цій містичній та загадковій галявині, здолавши лише половину шляху до вершини.

До вершини від Готелю залишалося не менше однієї тисячі метрів по вузькій стежці, що петляла, серед стрімких скель та рідкісного хвойного лісу. Під ногами, точніше копитами, раз у раз траплялося гостре каміння і дрібний вапняк, чи як кажуть досвідчені туристи «сипучка». У скелях я неодноразово помічала вузькі лази – швидше за все вхід у печери. Але як пробратися через них усередину, не уявляла. Надто небезпечно це виглядало.

Гектор йшов легко й доволі швидко, наче не помічаючи крутого підйому. Він радів прогулянці, постійно смішно фиркав, проганяючи хвостом настирливу мошкару.

У повітрі лунав запах ялівцю, і що вище ми піднімалися, то сильнішим був його аромат. Раз у раз на моєму шляху траплялися низькі колючі кущі з дрібними блакитними ягодами. Неїстівними, але дуже цінними для приготування ліків, ефірних олій та кремів. Були й високі дерева іншого виду цієї дивовижної рослини – високий гладкий стовбур з розлогою пухнастою кроною.

Але оскільки ялівець у долинах зустрічався вкрай зрідка, то й вироби з його деревини та ягід були чи не на вагу золота, а як він виглядає, я більше знала по картинках.

Підйом зайняв близько двох годин. І, нарешті, досягнувши вершини, я глибоко зітхнула та озирнулася.

Простір, неосяжні пагорби, дерева, і де-не-де розкидані між ними будиночки. Стежка, що спускається вниз звивистою змійкою. Все це заворожувало, у мене дух захоплювало відчуття свободи.

Тут, на вершині, розташувалася невелика, прямокутна галявина, вкрита зеленою невисокою травою, посеред якої височив чорний гострий валун, висотою приблизно з мене. Я зіскочила з коня, поміряла кроками галявину – сім на п'ять метрів, десь так. Потім обійшла камінь навколо та навіть приклала руку до нього. Холодний, неначе лід. Відскочила від нього та продовжила огляд цієї загадкової місцевості.

Жодного дерева. Наче це місце хтось зробив тут спеціально. Сонце осявало його своїм світлом, насичуючи теплом та енергією. Цю енергію відчувала навіть я. І, незважаючи на мої очікування, тут не було вітру. Зовсім. Це здалося мені дивним. Це суперечило всім відомим мені законам природи. Тиша. Абсолютна дзвінка тиша. Не чути навіть співу птахів та тріску цикад. Дивовижне місце.

Я підняла обличчя до сонця, вбираючи його тепло, відчуваючи, як лоскочуть мене його промінчики. Я насолоджувалася останніми літніми днями. Скоро осінь, потім настане зима, сонячного світла поменшає.

Підняла вгору руки, і в ту ж мить відчула тепло, що торкнулося моїх долонь. Воно вливалося в них, поширювалося всім тілом, бігло по жилах. Якоїсь миті мені здалося, що я й сама, немов сонячний промінчик, сяю, переливаючись.

За кілька хвилин все зникло. Я розплющила очі і, оглянувши себе, справді виявила легке свічення навколо свого тіла.

- Що це таке? – Почала обмацувати себе із жахом.

- Енергія сонця. Воно подарувало тобі частину свого тепла – до болю знайомий голос пролунав за моєю спиною.

Я здригнулася та обернулася.

- Армаріс? Що ти тут робиш?

Він засміявся дзвінким сміхом.

- Сонячне світло дарує мені енергію. Це потужне підживлення моєї сили, і я регулярно приходжу сюди… Навіть кінь мені не потрібен. Є прямий перехід із мого селища прямо на вершину...

- А як же Готель? Минулого разу ти… – мені не дуже хотілося згадувати його минулий візит. До того ж, він тоді просто втік.

- Я не завжди залишаюся на ніч, Еммо, – він підійшов ближче. – Іноді мені хочеться втекти від справ, відпочити від усіх, ось тоді я можу провести в Примарному готелі кілька днів, заразом звернутися до предків за допомогою.

- Зрозуміло, – я сіла прямо на траву, бо голова трохи закружляла.

- Що ти відчуваєш? – Він сів навпроти мене й взяв за руки.

- Не розумію, – похитала я головою. – Тепло, багато тепла.

- Добре, – кивнув він. Спробуй зробити так, – він повернув свою руку і підняв долонею вгору. Тут же на ній з'явився невеликий золотий потік.

Я повторила його рух і злякано скрикнула, коли і в моїй долоні з'явилася така ж кулька.

- Що це? – я дивилася на нього, боячись поворухнутися.

- Це одна із здібностей магів вогню. Ці згустки енергії дозволяють захищатися від недоброзичливців, висвітлювати шлях у темряві та багато чого ще. Головне – знати потрібні заклинання.

- Але як?.. – я здивовано дивилася на демона. – Вестор сказав, що в мені спить сила Вітру…

- Ти сама попросила у Сонця енергію, і воно тобі дало її. Твоя магія Вітру все ще спить. Ти не можеш нею керувати, підживлювати її. Тепер ця сила буде твоєю другорядною. Частково ти тепер теж маг Вогню, як і я.