Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Спускалися ми повільно та дуже обережно, часом доводилося спішуватися, йти за руку з Армарісом – спуск виявився дуже крутим.

- Розкажи про себе. Мені завжди здавалося, що демони – це джерело зла та бід будь-якого світу. Яких тільки легенд про вас не вигадують.

- Насправді, десь так воно і є, – охоче відповів Армаріс. – Коли Іларіон задумував цей світ, він так й хотів зробити, не випадково його назвали Світом Темряви. Тут була темрява, і майже ніколи не було Сонця. Та й перші жителі були похмурими, одиночками, ні з ким не хотіли спілкуватися. І весь вільний час присвячували вивченню темних ритуалів, намагаючись підкорити собі темряву цілком і повністю. Зрозуміло, що безуспішно.

Так тривало доти, поки на планеті не з'явилася небувалої краси дівчина. Звідки вона прийшла до нашого Світу – тепер вже ніхто не пам'ятає. Вона світилася, немов сонячний промінчик. Вона була така прекрасна, чиста і невинна, що серце Іларіона не витримало, і він захотів, щоб золотокудра блакитноока красуня Нінель стала його дружиною. І дівчина погодилася, але виставила умову – над Світом Темряви має з'явитися сонячне світло, яке було в її рідному світі, а ще мають наповнитися чистою прозорою водою річки та озера – адже саме Вода була її стихією. На той момент у Світі Темряви були одні болота, всі джерела забилися, майже не лишилося чистої води, що загрожувало всім жителям страшною смертю від спраги та посухи. Творець погодився. З того часу саме сонячне світло та вогонь є основною силою демонів, які насамперед були свого роду паразитами – харчувалися емоціями та підкоряли собі душі всіх живих істот із різних світів.

Вони прожили разом тисячу років. Саме Іларіон та Нінель дали можливість в цьому світі існувати чотирьом основним стихіям, наклавши заборону лише на між стихійні стосунки та шлюби. Хоча в них самих він сам був саме таким. Але й на те була причина. Кажуть, що спадкоємців у цієї пари так і не з'явилося. Нінель дуже страждала через це, та й Іларіон розумів, що якщо його рід перерветься, то все у світі Темряви може повернутися до початкового стану. Цього він не міг і не хотів допустити. Саме з цієї причини багато століть тому був проклятий й твій рід.

Через багато років, коли кохана Іларіона покинула Світ Темряви назавжди, Вищий демон одружився знову, із демоницею, яка, нарешті, змогла народити йому спадкоємця.

- А зараз він де? Іларіон?

- У Світі Мрій, ми всі дуже сподіваємося, що він там знову зустрівся із коханою та вони щасливі…

- Хіба Творці не безсмертні?

- Ми всі смертні, Еммо. Кожен з нас має свій термін перебування в цьому світі. Далі на нас чекає інша дорога. Яка – достеменно невідомо. З Іларіоном, до речі, ми іноді зустрічаємось у твоєму готелі. Він мій далекий прадід.

- Прадід?

- Так, – спокійно відповів Армаріс.

- Тобто ти – спадкоємець Творця? – я все не вірила в те, що щойно почула.

- Так, – знову відповів демон. Так спокійно, наче його титул нічого не означав.

- Ти, виходить, Правитель цього світу?

- Хіба ти не знала?

- Ні. Вестор сказав, що ти один із Вищих демонів...

- Мабуть, не хотів, щоб ти боялася мене та поводилася природно. Зазвичай, при згадці Правителів, мимоволі всі витягуються по струнці та говорять купу солодких промов, які особисто мені неприємні.

- Та ти ще й скромний! – я штовхнула його ліктем убік.

- Я такий самий, як і всі. Не краще й не гірше за інших, – тільки й відповів він. – Сідай, дорога вже рівна. За чверть години будемо в Готелі.

- Гарна прогулянка вийшла, – посміхнулася я, коли ми в'їхали на територію готелю. Я відпустила Гектора гуляти.

Армаріс знову дивився прямо мені в очі, здавалося, що в саму душу заглядав. Від його погляду мене кидало то в жар, то в холод.

- Так, знаєш я радий, що зустрів тебе. Ти дуже незвична дівчина.

- Дякую. Я теж була іншої думки про тебе, Армі.

- Як? Як ти мене назвала? – Він виглядав здивованим і щасливим одночасно.

- Вибач. Випадково, – зніяковіла я, зрозумівши, що випадково скоротила ім’я Вищого демона.

- Мені подобається. Мене ще ніхто так не називав. Навіть батьки.

- Армі… – повторила я.

- Так? – Він стояв навпроти мене, а в мене аж подих перехопило.

- На каву зайдеш? – Несподівано запитала я.

- Із задоволенням!

***

- Емма! – Побачивши мене, Вестор схопився з крісла. – Ну нарешті!

- Доброго ранку, Весторе! – Усміхнулася я.

- Ти чому одна на вершину поїхала? Це небезпечно!

- Звідки ти знаєш?

- Рід сказав.

- Ясно. Мене туди щось тягнуло, розумієш. Я не могла цьому чинити опір.

- Привіт, Весторе, – Армаріс вийшов із тіні коридору.

- Ти? – Здивувався Хранитель.

- Я. Ми з Еммою випадково зустрілися, вже на вершині. Ось допоміг їй спуститися.