Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
Я згадала яблуню з Єрошкою, що впав, і скривилася.
– Пане Елі, дякую, віднедавна не люблю яблучний.
– Тоді принеси грушевий. Чудовий, з найкращих сортів медових груш.
– Добре, – посміхнулася я, – грушевий я люблю.
Дівиця хіба що тільки не пирхнула, коли йшла.
– Репертуар обговорювали? – кинув корчмар погляд на Чарослава.
– Майже, – ухилився бард від прямої відповіді.
– Та ось, заходила у крамницю, а потім вирішила до вас заглянути. Послухайте, пане Елі, а ви пам’ятаєте ту ніч, коли я робила магосуміші?
– Ще б пак!
– А можна буде якось проекспериментувати?
– Що, вранці похмілля задавило?
– У тому-то й річ, що ні.
Корчмар уважно на мене подивився.
– Ти хочеш сказати, що після кінської дози сумішей ви були тверезі?
– Скажу більше: ми були чисті, як запітніла пляшка гномського самогону! Похмілля не було, ніби ми весь вечір пили воду.
Корчмар забарабанив пальцями по стільниці. Подавальниця принесла сік і, мало не розплескавши, грюкнула кухолем по столу.
– Дарко, припини норов показувати. Я сказав, що цього тижня нікуди не підеш!
– Але пан Елі, мій наречений...
– Почекає твій наречений! Я не можу нескінченно тебе відпускати! Іди працюй.
Дарка ображено надула губи і, знову крутнувшись на п’ятках, пішла. Буря емоцій пронеслася корчмою.
– Приходь хоч щовечора. Будемо згадувати й робити по одній магосуміші.
– Домовилися, – весело сказала я і зробила кілька ковтків соку. – Завтра й почнемо.
Пан Елі не обдурив: сік був чудовий. Мені на плече сів зелений птах і заговорив голосом Германа: «І де тебе шукати? Ми стригтися йдемо?»
– Ой! – я майже забула! – Мені пора.
Я дістала гаманець, але корчмар запротестував:
– Сік за рахунок закладу!
– Дякую! Чар, побачимося! Я вивчу пісню.
Я дістала з сумки пернатого і шепнула: «Чекаю біля брами магічного кварталу. Ситів, академія Нескінченної Спіралі Часу, Герману Даксу». Підкинувши магоптаха вгору, помчала до брами.
За брамою, я ніс до носа зіткнулася з Герою, точніше, врізалася йому в груди, і одразу ж вдихнула знайомий запах ялівцю і вербени, й метелики приготувалися до польоту.
– Дівчино, куди ви так поспішаєте? – Герман ніжно пригорнув мене до себе і поцілував.
– Герко, я таке дізналася... Коротше, щось не так...
– Знову повна торба пригод? – розсміявся він.
– Це не смішно. І не тут, – я кинула стривожений погляд на вартових, які охороняли браму. – Давай увечері поговоримо.
– Добре, – легко погодився Герман. – Як батя?
Я насупилася. Дістала останнього птаха й прошепотіла: «Тату, привіт! Як ви? Від тебе немає звісток, я хвилююся. Кучеряве, корчма «Гнута підкова», Прохорові Морошкіну», і підкинула його. Відповідь прийшла майже одразу: «Завтра буду в столиці. Приходь увечері до тітчиної таверни, поговоримо». Від серця одразу відлягло – отже, з Єрошкою все добре.
Ми дійшли до цирульні. Мелодійно задзвеніли дзвіночки. До нас поспішала напудрена дама років п’ятдесяти з високою зачіскою і яскравою помадою на губах.
– Молоді люди, що бажаєте?
– Постригтися, – відповів за двох Герман.
– Даму попрошу до зали праворуч, а вам сюди. Проходьте прямо, молодий чоловіче.
Я увійшла до зали й побачила своє відображення у дзеркалі, яке займало всю стіну. Бліде обличчя з яскравими веснянками й коротке волосся, що стирчало на всебіч.
– Леді, – почула я голос, що лунав звідкись зліва.
Глянувши в дзеркало, побачила високого нескладного чоловіка, який був схожий на гігантського коника: зелений сюртук і бриджі, такого самого кольору сорочка і фартух, жодної волосини на голові й хвацько закручені за вуха тонкі довгі вуса, пофарбовані теж у зелений колір. На ногах – франтівські зелені туфлі із золотими пряжками.
– Леді, – повторив він, – що бажаєте? Завивку?
– Ні, хочу постригтися.
– Я не почув?
Коник за два кроки опинився поруч, провів рукою по моєму волоссю.
– Хто вас так спотворив?
– Випадок, – зітхнула я. – Нещасний випадок.
– Бідне дитя! – він театрально сплеснув руками.
Я чекала, що він зараз дістане зелений носовичок і почне промокати неіснуючі сльози. Але хвала богам, цього не сталося. Навпаки, він розвернув крісло і накинув на мене золотисту накидку.
– Прошу!
Я зручно всілася і відчула, як підіймаюся вгору. Я від страху вчепилася в підлокітники.