Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
– Щось не так? – голос тролиці став тривожним.
– Усе не так. Але давай краще ввечері про це поговоримо.
Я допомогла зробити зачіску Кхибрі й дала свою помаду. Сукня їй неймовірно личила. Напіворку точно сподобається.
– Якщо Ойхільду не сподобається, то вріж йому. Ти дуже-дуже-дуже гарна.
Тролиця опустила погляд і лише злегка залилася рум’янцем. От мені б так, а то червонію, як буряк у салаті!
– Дякую, Руто.
Ми швидко прибрали речі. Я вирішила теж одягнути якусь обнову з «пір’їнок». Вибравши кофтинку з ніжними листочками й однотонну спідницю, я підфарбувала губи. Вчасно, у двері постукали. До кімнати увійшов Герман. За спиною він щось ховав.
– Ти Бунта приніс? – спробувала вгадати я.
Він хитнув головою – ні.
– Заплющ очі.
Я слухняно заплющила.
– Дай мені руку.
Я простягнула йому ліву руку.
У долоню лягло щось легке і холодне.
– Можна дивитися.
Розплющивши очі, я побачила тонкий срібний браслет з невеликою попелясто-рожевою перлиною.
– Сам зробив, – тихо сказав Герман, беручи браслет і застібаючи ланцюжок на зап’ясті. – Це оберіг. Якщо хтось із оточуючих задумає навести порчу, то не зможе.
Я із захопленням розглядала витончений ланцюжок з єдиною перлиною.
– Германе...
– Треба брати, – втрутився в розмову клоп. – Такий чоловік на дорозі не валяється. А діаманта не було? Шкода. Але нічого, на перший раз і перли зійдуть.
Гера ледве стримував сміх.
– Давай ми його поки що в душі зачинемо? – запропонував він.
– Ні, – сказала я і перевела погляд на фамільяра, який крокував по столу. – Шафранчику, а політай-но ти кілька годин по гуртожитку. Раптом щось цікаве дізнаєшся. Тільки не треба стрімголов мчати й негайно доповідати. Усього кілька годин, домовилися?
Шафран зітхнув.
– На що тільки не підеш, щоб догодити улюбленій господині!
Я відчинила двері. Вилітаючи з кімнати, фамільяр кинув:
– Паничу, а ви все ж таки подумайте над моєю пропозицією. Діаманти – вічні, життя – тлін!
Герман уже склався навпіл від реготу. Сміялася і я. Коли віддихалися, то замовкли й не відводили одне від одного очей. Герман підійшов до мене. Я вдихнула знайомий запах щастя...
Ми довго цілувалися, потім перебралися на ліжко. Я розуміла, що рано чи пізно наші стосунки перейдуть на інший рівень і тоді все доведеться розповісти. Радити Кхибрі було легко. Складніше це зробити самій.
– Я не хочу тебе квапити, – переводячи подих після довгого поцілунку, сказав Герман.
Я ткнулася носом у його пахву. Набрала побільше повітря і, заїкаючись, випалила:
– Германе, я... ти... Мені важко говорити про свою дурість, але... Я перед весіллям... У мене був… Лавр... Той, що косу потім відрізав… Помстився… Я думала, що вийду за нього заміж, а виявилося...
Усе. Світ завмер. Я обережно відсунулася від Гери. Він мовчав. Зрозуміло. Але краще так, ніж якби дізнався про це в процесі. Я швидко встала і, не дивлячись не нього, вийшла на кухню. На щастя, там нікого не було. Лише забігла старшовіточниця і зачерпнула з казана окропу.
Я притулилася чолом до холодного скла і заплющила очі. Ну так, магістр Сурра має рацію, я неідеальна, і помилилася. Але провини не відчувала. Просто було прикро, чи що? І від образи нахлинули сльози. Я дивилася в чорничні сутінки і беззвучно плакала. Так, помилилася, і що з того? Чоловіки теж помиляються. А Гера такий гарний оберіг подарував. Напевно, тепер він його забере. Мені крім батька, тітки та Єрошки ніхто нічого не дарував. Єрошка колись зробив намисто з кукурудзи та жолудів. Я його до весни носила, поки не розсипалося. Я притиснула до зап’ястя теплу перлину і стримала схлип.
За спиною почувся легкий шурхіт. Я заплющила очі, з-під вій котилися сльози. Не буду реагувати. Зроблю вигляд, що заучую заклинання.
– Повернися до мене, – дуже тихо і дуже м’яко сказав Герман, обіймаючи мене.
Я заперечно похитала головою. Він прибрав за вухо пасмо мого волосся і його губи опинилися біля самого вуха. Мене обдало жаром, а серце шалено закалатало.
– Рута, і ти, і я, маємо право помилятися. Це життя. Ти маєш право бути неідеальною. Усе, що було з тобою до наших стосунків, – це перегорнута сторінка. Ідеального у світі не існує. Ми всі помиляємося. Усі.
Що, я не чула? Він сказав «стосунків»? Отже... Схлипуючи, я повернулася до нього. Він тильним боком долоні витер сльози.
– У мене теж були дівчата. Я не бог, а всього лише людина. І багаторазово помилявся. І не маю права тебе ні в чому звинувачувати.
По тілу розлилося тепло. Метелики по одному несміливо спурхували, але табун зачаївся.
– Нехай усе залишиться в минулому, згодна?
Я вдячно кивнула.