Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
Починав я цей пасквіль із думкою, що роздрукую з десяток копій, розвішаю їх повсюди — включно з туалетами та обома ліфтами, — а потім скажу бувайте-я-не-хочу-далі-з-вами, назавжди розпрощавшись як із редакцією «Неонового цирку», так і з Королевою Пігулок Проти Кашлю. Мабуть, я так би й зробив, якби не перечитав те, що написав, відкривши для себе, що воно не смішне. Воно навіть зблизька не було смішним. То був твір розлюченої до істерики дитини. Що призвело мене до думки: а чи не всі мої некрологи були такими ж недотепними і тупими?
Мені вперше (можете мені не вірити, але присягаюся — це правда) дійшло, що Бамп Девоу був реальною особистістю і десь є люди, які плачуть через його смерть. Те саме, либонь, стосувалося й Джека Бріґса… і Френка Форда (якого я колись подав як «відомого хапача себе за матню з «Вечірньої розваги»»[301])… і Тревора Віллза, зірки реаліті-шоу, який скоїв самогубство після того, як його сфотографували в ліжку з власним шваґром. Той знімок, який «Цирк» радісно виставив в Інтернет, додавши лише чорну стрічку, щоб прикрити шваґрове статеве причандалля (Віллзове перебувало в безпеці поза кадром, і ви, мабуть, можете здогадатися, де саме).
Мені також дійшло, що я витратив найбільш творчі, найпродуктивніші роки свого життя, роблячи бридку роботу. Фактично стидну — слово, яке в жодному контексті не могло б спливти до голови Джеромі Вітфілд.
Замість того щоб роздрукувати документ, я його закрив, перетягнув до сміттєвого кошика і вимкнув ноутбук. Подумав було попростувати знову до кабінету Джероми, сказати їй, що покінчив із писанням текстів, які рівноцінні тому, що може малювати на стінах лайном немовля, але обережна частина мого мозку — той дорожній патрульний, якого кожен з нас там має, — підказала мені зачекати. Усе обдумати знову, щоби бути цілком певним.
«Двадцять чотири години, — наказав той дорожній патрульний. — Сходи сьогодні кудись у кіно, а з цим переспи ніч. Якщо завтра вранці матимеш таке ж відчуття, йди з Богом, синку».
— Так швидко впорався? — спитала Кейті від свого ноутбука, і я вперше з мого першого дня в редакції не застиг на місці посеред дороги від погляду тих її широко розплющених сірих очей. Лише махнув рукою і вийшов.
***
Я якраз дивився «Доктора Стрейнджлава» в «Кінофорумі»[302], коли почав вібрувати мій телефон. Оскільки тамтешній кінозал розміром із вітальню — не рахуючи мене, двох сплячих п’яниць і пари підлітків, які на задньому ряду видавали звуки пилосмока, — був порожнім, я ризикнув поглянути на слухавку і побачив текст від Кейті Куррен: «Кидай усе, що ти зараз робиш, і зателефонуй мені НЕГАЙНО».
Я вийшов до вестибюлю без особливого жалю (хоча мені завжди подобається дивитися, як Слім Пікенс зривається вниз верхи на бомбі[303]) і передзвонив їй. Не буде перебільшенням сказати, що перші два слова з її рота змінили моє життя:
— Джерома мертва.
Що? — майже прокричав я.
На мене поверх свого журналу зиркнула дівчина-продавчиня поп-корну, злякано.
— Мертва, Майку! Мертва! Вона на смерть удавилася одним із тих своїх евкаліптових льодяників, які весь час смоктала.
«Померла о 10:40, — написав я. — На смерть удавилася власною жовчю».
Звичайно, всього лише випадковий збіг, але отак відразу я не міг згадати більш зловредної випадковості. Бог обернув Джерому Вітфілд з «можу зробити» на «пороблено».
— Майку? Ти ще слухаєш?
— Так.
— Вона не мала заступника. Ти ж це знаєш, правильно?
— Угу.
Тепер я подумав, що вона зараз запропонує мені взяти «юку» і сама з клацанням прикусить цукерку.
— Тож я беру це на себе і скликаю редакційні збори завтра о десятій. Хтось же мусить це зробити. Ти прийдеш?
— Не знаю. Мабуть, ні. — Я вже вирушив у бік дверей, що виходять на Г’юстон-стрит. Перш ніж до них дійти, я згадав, що забув свій портфель біля крісла в кінозалі, і, смикаючи вільною рукою себе за волосся, розвернувся назад, щоб його забрати. Продавчиня попкорну дивилася на мене вже з відвертою підозріливістю. — Взагалі-то я ще сьогодні вранці вирішив звільнитися.
— Я знала. Я зрозуміла це з твого обличчя, коли ти виходив.
За інших обставин думка про Кейті, яка дивиться на моє обличчя, могла б зав’язати мені язика, але не тепер.
— Це трапилося в її кабінеті?
— Так. Уже йшло під другу годину. Нас у стайні було четверо, і не те щоб насправді працювали, а просто байдикували, обмінювалися історіями та плітками. Ти знаєш, як воно буває.
Я знав. Ті посиденьки-теревеньки були одною з причин, чому я ходив до редакції, замість того щоб працювати з дому в Брукліні. Плюс щоб отримати шанс помилуватися на Кейті, звичайно.
— Двері в неї були зачинені, але жалюзі відкриті. — Зазвичай у неї так і бувало. Якщо тільки вона не зустрічалася там з кимось, кого вважала важливим, Джерома любила тримати на оці своїх васалів. — Я вперше звернула увагу, коли Пінкі сказав: «Що там таке з начальницею? Вона вся у Ґангнам-стилі[304]». Ну, я теж поглянула, і вона там смикалася вперед-назад у своєму офісному кріслі, хапаючи себе за шию. Потім вона впала з крісла і мені видно було тільки її ступні, як вони молотять по підлозі. Роберта запитала, що нам робити. Я на це навіть не думала відповідати.
Вони увірвалися в кабінет. Роберта Гілл і Чін Пак Су підважили Джерому під пахви. Кейті стала позаду неї й зробила прийом Гаймліха[305]. Пінкі стояв у дверях і махав руками. Перший різкий натиск на діафрагму не дав нічого. Кейті крикнула Пінкі, щоб викликав 911, і заходилась біля Джероми знову. З другого поштовху через весь кабінет полетіла цукерка, одна з тих її евкаліптових. Джерома зробила єдиний глибокий вдих, розплющила очі й промовила свої останні слова (і вельми доречні, як на мою скромну думку): «Що за на хер?» Потім вона почала знову вся труситися і перестала дихати. Чін надавав
