Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Я думав про цей фільм, коли писав оповідання.

«Дотримуйтесь ясності, дотримуйтеся послідовності».

Таким було євангеліє від Верна Хіґґінса, який очолював факультет журналістики в університеті Род-Айленду, де я отримав свій диплом. Багато з того, що я чув в універі в одне вухо входило, з другого вилітало, але не ця проповідь, оскільки Верн Хіґґінс її буквально вбивав. Він наголошував, що люди, аби в них почався процес розуміння, потребують ясності й виразної стислості.

Насправді ваша робота як журналістів, казав він своїм студентам, полягає в тім, щоб подавати людям такі факти, які дозволять їм приймати рішення і рухатися вперед. Тому не фантазуйте. Не свистіть і не западайте у пишномовність. Починайте від початку, ретельно викладайте середину, щоби факти кожної події логічно підводили до наступної, і закінчуйте кінцем. Який у репортажі, наголошував він, завжди є кінцем на тепер. І ніколи не занурюйтеся в ліниве лайно з усіма отими: «на загальну думку» або «як дехто вважає». Правило таке: для кожного факту певне джерело. Потім опишіть усе це простою англійською мовою, без прикрас і лакування. Польоти риторики належать тій шпальті, де публікують приватні погляди колумністів.

Я сумніваюся, що хтось повірить у написане далі, та й мій доробок у «Неоновому цирку» був далеким від гарної прози, але тут я старатимуся якомога краще: факти кожної події підводитимуть до наступної. Початок, середина і кінець.

Кінець на тепер, принаймні.

Добрий репортаж завжди починається з п’ятьох «W»: хто, що, коли, де і чому[279], якщо вам вдасться з’ясувати останнє. У моєму випадку «чому» є важким питанням.

Натомість «хто» доволі легке — ваш аж ніяк не безстрашний оповідач Майкл Андерсон. Мені було двадцять сім років у той час, коли відбувалися ці події. З «УРА» я випустився з дипломом бакалавра мистецтв з журналістики. Два роки після коледжу я жив зі своїми батьками в Брукліні й працював на одну з отих щоденних споживацьких газет, що їх людям роздають безкоштовно, перероблював повідомлення зі стрічок новин для перебивки рекламних оголошень і купонів. Я постійно розсилав своє резюме (таким, яким воно було), але жодна з газет у Нью-Йорку, Коннектикуті чи Нью-Джерсі мною не зацікавилася. У принципі, це не здивувало ні моїх батьків, ані мене, і не тому, що в мене були паршиві оцінки (вони такими не були), і не тому, що мій творчий портфель — головним чином оповідання зі студентської газети в «УРА», яка називається «Добра 5-центова сигара» — були погано написані (пара з них були відзначені нагородами), а тому, що тепер газети нікого не наймали. Зовсім навпаки.

(Якби професор Хіґґінс побачив усі ці дужки, він би мене вбив.)

Мої батьки почали підштовхувати мене — делікатно, делікатно — до пошуків якогось іншого роду роботи.

— У якійсь спорідненій галузі, — казав батько своїм найдипломатичнішим тоном. — Можливо, у рекламі.

— Реклама не журналістика, — відповідав я. — Реклама — це анти журналістика.

Але я вловив хід його думок: він уявляє собі, як я і в сорок років тягнутиму опівночі щось перекусити з їхнього холодильника. Нероба-люкс.

Неохоче я почав складати список потенційних рекламних фірм, яким може заманутися взяти на роботу молодого копірайтера з гарними здібностями, але без жодного досвіду. А тоді, ввечері, перед тим як я планував почати розсилати своє резюме фірмам із того списку, мені спала дурнувата ідея. Подеколи — часто — цілими ночами я лежу без сну, думаючи, наскільки інакшим було б моє життя, якби та ідея ніколи не впливла мені до голови.

На той час одним із моїх найулюбленіших веб-сайтів був «Неоновий цирк». Якщо ви поціновувач саркастичного стилю і schadenfreude [280], ви зрозумієте: те саме, що «TMZ», тільки з кращими авторами[281]. Головним чином вони висвітлювали місцеву «зоряну тусовку», лише інколи занурюючись із розвідками в більш смердючі політичні провалля штатів Нью-Йорк та Нью-Джерсі. Якби я мусив типізувати міру їхньої зухвалості, я показав би вам фотографію, яку ми поставили десь за півроку після того, як я почав у них працювати. На ній перед «Пашею» стояв Род Пітерсон (якого в «Цирку» ніколи не забували назвати «Беррі Менілоу свого покоління»)[282]. Його подружка, нахилившись, блювала в риштак. На обличчі в Рода сяяла нестямно радісна усмішка, а руку він тримав у вирізі сукні на дівочій спині. ЗАГОЛОВОК: «РОД ПІТЕРСОН, Беррі Менілоу свого покоління, ДОСЛІДЖУЄ НИЖНІЙ ІСТ-САЙД У НЬЮ-ЙОРКУ»[283].

«Неоновий цирк» — це фактично веб-журнал із купою зручно клікабельних рубрик: «ОГИДНЕ СПОЖИВАЦТВО», «АЛЕЯ ГАНЬБИ ЗНАМЕНИТОСТЕЙ», «КРАЩЕ Б МЕНІ ЦЬОГО НЕ БАЧИТИ», «НАЙГІРША ТЕЛЕПЕРЕДАЧА ТИЖНЯ», «ХТО ПИШЕ ЦЕ ЛАЙНО». Там ще багато подібного, але суть ви вловили. Того вечора зі стосом резюме, готових до розсилання фірмам, у яких мені насправді не хотілося працювати, я зайшов на сайт «Неоновий цирк», аби трішки підживитися їхніми капосними наїдками, і вже на першій сторінці дізнався, що від передозування помер пекельно популярний актор на ім’я Джек Бріґс. Там містилося типове для славного лихослів’ям «Неонового цирку» фото, на якому наш герой вивалювався, хитаючись, із якогось модного закладу в середмісті, але текст під ним був на диво невиразним, зовсім не-цирківським. От тоді-то на мене й набігло натхнення. Я трішки пошукав в інтернеті, усього лиш погрався, а потім написав жвавий і нахабний некролог:

«Джека Бріґса, котрий відзначився жахливою грою в минулорічних «Святенниках» — чисто говорючий комод, закоханий у Дженіфер Лоренс, — було знайдено мертвим у готельному номері в оточенні деяких із його улюблених порошкових ласощів. Таким чином, він приєднується до «Клубу 27», у якому вже перебувають такі знамениті зловживачі психотропними засобами, як Роберт Джонсон, Джимі Гендрикс, Дженіс Джоплін, Курт Кобейн та Емі Вайнхаус [284].

Бріґс випхався на акторську сцену у 2005 році, коли…»

Ну, вам усе зрозуміло. Інфантильний, нечемний, нахабний. Був би я серйозним того вечора, я просто перетягнув би той закінчений некролог до кошика, бо, здавалося, навіть за нормами звичайної саркастичності «Неонового цирку» він западає у відверту жорстокість. Але, оскільки я просто клеїв дурня (відтоді мені думалося, скільки ж кар’єр розпочалося з отакого простого дуркування),