Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
Вони можуть так сказати, але в принципі Вілсон вважав, що це… неможливо. Понад усе на світі вони хочуть спинити потік цих жартиків у вечірніх шоу, і хутенько. Це і робило його промову такою важливою, але кожен мудак має свою промову. (Це вже з батькової скарбниці мудрості.) Він має приїхати вчасно.
Чверть по першій. Коли щось іде не так, воно триватиме, думав він. Він не хотів думати про це, але не міг нічого з собою вдіяти. Доки вистачить сліз оплакувати його.
Коли вони під’їжджали до тунелю в центрі Мангеттену, він нахилився вперед і спитав сикха, о котрій вони прибудуть. Помаранчевий тюрбан скорботно захитався з боку в бік.
— Не можу знати, сер. Трахвік дуже паханий.
— Півгодини?
Довга пауза, після якої сикх промовив:
— Можливо.
Це обережно вибране заспокійливе слово змусило Вілсона зрозуміти, що ситуація з критичної стає жахливою.
«Можу залишити кляту валізу на реєстраційній стійці в «Ринку Майбутнього», — подумав він. — Тоді мені, принаймні, не доведеться перти її в конференц-зал».
Він нахилився вперед і сказав:
— Забудьте про готель. Відвезіть мене на Парк-авеню, 245.
Тунель був нічним жахіттям клаустрофоба: трішки проїхали — зупинилися, проїхали — зупинилися. По той бік центральної магістралі, у напрямку Тридцять четвертої вулиці, було не краще. Висота мінівена дозволяла Вілсону вповні роздивитися безрадісну картину попереду. Тільки коли вони доїхали до Медісон-авеню, рух трохи пожвавився. Часу все ще було обмаль — значно менше, ніж йому хотілося б, — зате тепер йому не доведеться робити той принизливий дзвінок щодо кількахвилинного запізнення. Він вчинив розумно, пропустивши заїзд у готель.
А потім десь там, попереду, прорвав центральний водогін, з’явились будівельні риштовання, тому сикху довелося робити об’їзд.
— Горше, ніж коли Обама приїжджав, — бідкався той, доки на «1010 ВІНС» обіцяли подарувати Вілсону світ, якщо він знайде для них двадцять дві хвилини. Ксилофон тріщав так, що аж зуби зводило.
«Мені не треба весь світ, — подумав Вілсон. — Треба лишень дістатися до Парк-авеню, 245, о чверть по другій. О другій двадцять щонайпізніше».
Зрештою, «Джоллі Дінґл» повернув на Медіcон-авеню. Швидко промчав майже до Тридцять шостої вулиці, а потім знову спинився. Вілсон уявляв собі футбольного коментатора, який міг би так описати глядачам їхню спробу: «Пробіг був блискавичним, однак він не дав жодного значного результату». Двірники вибивали ритм на лобовому склі. Журналіст розповідав про електронні цигарки. Потім пролунала реклама «Сліпіз»[273].
«Заспокойся, — подумки мовив Вілсон сам до себе. — Звідси я можу пройти пішки, якщо доведеться. Усього одинадцять кварталів». От тільки зараз дощить, а йому ж іще тягнути за собою кляту валізу. Автобус фірми «Пітер Пен» виник біля кеба та зупинився, скрегочучи гальмами. Розташувавшись досить високо, Вілсон міг зазирнути до автобуса крізь своє вікно. За п’ять чи шість футів від нього — не більше — приваблива жінка читала журнал. А біля неї, на кріслі край проходу, сидів чоловік у чорному дощовику та порпався в портфелі, що стояв у нього на колінах.
Сикх натиснув на клаксон, звів руки до неба долонями назовні, наче промовляючи: «Погляньте, що цей світ зі мною зробив».
Вілсон спостерігав, як гарненька жінка торкнулася кутика вуст — певно, щоб перевірити, чи не стерлася помада. Чоловік біля неї тепер нишпорив у верхній кишені кришки портфеля. Витягнув чорний шарф, притулив його до носа, понюхав.
«Але чому він це зробив? — поцікавився Вілсон. — Можливо, шарф пахне парфумами його дружини або її пудрою?»
Уперше з моменту посадки на літак у Бірмінгемі Вілсон думав не про «Зелене століття» чи «Ринок майбутнього», і навіть не про радикальні зміни в його фінансовому бутті, якщо зустріч — до якої лишалося менш ніж півгодини — виявиться вдалою. Цієї миті його захопили — ні, не просто захопили, а зачарували, — делікатні рухи жіночих пальців і чоловік із шарфом біля носа. Вілсону здалося, що він зазирнув до іншого світу. Так. Той автобус був іншим світом. Ці чоловік і жінка також їхали на свої зустрічі, покладали на них якісь сподівання. У них були рахунки, які потрібно сплатити. Були брати, сестри й дитячі іграшки, про які вони пам’ятали. Можливо, жінка зробила аборт під час навчання в коледжі. А чоловік носить кільце на пенісі. У них можуть бути хатні улюбленці, а якщо так, то тваринки мали імена.
Свідомість Вілсона миттєво витворила образ — розпливчастий і незавершений, але грандіозний: точний, як годинник, галактичний механізм, де окремі коліщата та шестірні оберталися в загадковому русі чи то за кармічною моделлю, чи то без жодної мети. Ось тут — світ кеба «Джоллі Дінґл», а за п’ять футів від нього — світ автобуса «Пітер Пен». Їх розділяли лише п’ять футів і два шари скла. Цей очевидний за своєю суттю факт зачудував Вілсона.
— Такий трахвік, — причитав сикх. — Горше Обами, кажу тобі.
Чоловік відняв чорний шарф від носа. Однією рукою він тримав його, а другою — поліз у кишеню дощовика. Жінка біля вікна проглядала журнал. Чоловік обернувся до неї. Вілсон бачив, як ворухнулися його губи. Жінка підвела голову, її очі розширилися від здивування. Чоловік нахилився до неї ближче, неначе хотів довірити таємницю. Вілсон усвідомив, що предмет, який чоловік дістав із кишені, був ножем тільки тоді, коли незнайомець перерізав ним жінці горло.
Її очі розширилися, вуста привідкрилися. Вона підняла руку до шиї. Чоловік у дощовику м’яко, але наполегливо опустив її додолу своєю рукою — тією, що стискала ножа. Тої ж миті він притиснув чорний шарф до горла жінки. А потім поцілував її у скроню, роздивляючись крізь волосся результат своїх дій. Він побачив Вілсона, і його губи розтягнулися в посмішці — достатньо широкій, щоб виставити напоказ два ряди дрібних рівних зубів. Він кивнув Вілсону так, наче промовляв: «Хорошого дня» або «Тепер у нас є секрет». На вікні автобуса червоніла крапля крові. Вона збільшилася і стекла вниз. Усе ще притискаючи шарф до горла жертви, Чоловік у Дощовику приклав палець до рота. Він досі посміхався Вілсону.
— Нарешті! — вигукнув сикх, і кеб «Джоллі Дінґл» рушив.
— Ви
