Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— Ви про що, сер? — запитав сикх.

Світлофор на розі загорівся жовтим, і сикх рвонув уперед, ігноруючи клаксони водіїв, незадоволених, що він перескочив на іншу смугу. Автобус «Пітер Пен» лишився позаду. Попереду бовванів Ґранд-Централ[274]: оповитий дощем, він нагадував в’язницю.

Вілсон згадав про свій мобільний лише тоді, коли кеб знову рушив. Витягнув прилад із кишені пальто та подивився на нього. Якби він був меткішим на розум (а швидкі рішення — то була братова парафія, якщо вірити мамі), то міг би сфотографувати Чоловіка в Дощовику. Тепер було надто пізно робити, але ще не пізно зателефонувати 911. Звісно, йому не вдалося б зробити цей дзвінок анонімним: його ім’я та номер миттєво висвітяться на якомусь офіційному екрані. Вони передзвонять йому, щоб переконатися, що він не жартівник, який сидить без діла цього дощового дня в Нью-Йорку. Потім вони забажають деталей, які йому доведеться надавати — без варіантів — у найближчому відділку. Вони захочуть послухати історію декілька разів. А от що їх точно не цікавило, то це його презентація.

Презентація називалася «Дайте нам три роки, і ми це доведемо». Вілсон подумав про те, як усе мало б пройти. Спершу він би сказав піарникам та керівництву, що проблемі нафтового розливу потрібно глянути у вічі. Вона ж і справді була: волонтери досі відмивали вкритих нафтою птахів «Доном» для посуду. І це не можна так просто приховати. Але, сказав би він, спокута не обов’язково має бути бридкою, і навіть правда може виявитися прекрасною. Люди хочуть повірити у вас, хлопці. Зрештою, вони потребують вас. Їм необхідно, щоб ви прийшли з точки А до точки Б, тому вони зовсім не бажають бачити себе знаряддям паплюження навколишнього середовища. Цієї миті він розкрив би свій портфель і витягнув перший аркуш: фото хлопця та дівчини, які стоять спинами до камери на бездоганно чистому пляжі та дивляться на воду — таку ясну й блакитну, що аж в очах боліло. КРАСА ТА ЕНЕРГІЯ МОЖУТЬ ІТИ РУКА В РУЦІ, — було написано на аркуші. — ДАЙТЕ НАМ ТРИ РОКИ, І МИ ЦЕ ДОВЕДЕМО.

Зателефонувати 911 було дуже просто — навіть дитина змогла б. Діти й справді так роблять. Коли хтось вдирається в помешкання. Коли молодша сестричка падає зі сходів. Чи коли татко репетує на матусю.

Наступний кадр його презентації пропонував телерекламу, яку потрібно запустити в усіх прилеглих до Мексиканської затоки штатах — особливу увагу варто приділити місцевим новинам та кабельним цілодобовим каналам, таким як «Fox» чи «MSNBC». Уповільнена зйомка демонструвала б, як брудний, залитий нафтою пляж знову стає чистим. «Ми беремо на себе відповідальність виправляти власні помилки», — промовить голос за кадром (з м’якими південними нотками). — Саме так ми ведемо справи та дбаємо про сусідів. Дайте нам три роки, і ми це доведемо».

Далі — друкована реклама. Потім — на радіо. А друга фаза…

— Сер? Що ви сказали?

«Я б міг зателефонувати, — подумав Вілсон, — але той чоловік уже, можливо, втече з автобуса, доки поліція приїде. Можливо? Майже напевно».

Він озирнувся. Автобус лишився далеко позаду. «Мабуть, — подумав він, — жінка закричала. Й інші пасажири, ймовірно, вже накинулися на того чоловіка, як накинулись колись пасажири на Туфельного Підривника[275], коли з’ясували, що він замислив».

Потім Вілсону пригадалося, як чоловік посміхнувся до нього. Як приклав пальця до відкритого рота жінки.

До речі, щодо жартів. Вілсон подумав: «Можливо, це зовсім не те, про що я думаю. Може, це просто комедія. Та, яку вони постійно розігрують». Своєрідний флешмоб.

Що більше він про це думав, то правдоподібнішою видавалася йому така версія. Чоловіки перерізають горло жінкам на темних алеях і по телевізору, але аж ніяк не в автобусі «Пітер Пен» серед білого дня. А щодо нього самого, то він просто підіграв жартівникам. Він опинився в правильному місці в правильний час, а світ рідко дає другий шанс. Ці слова не належали його матері, але, зрештою, були правдивими.

— Сер?

— Зупиніть, будь ласка, на наступному світлофорі, — мовив Вілсон. — Далі я піду пішки.

Для Геша Кестіна

Некрологи

Ви вже, певно, здогадалися, що коли я був маленьким, то дивився багато горор-фільмів. Я був легкою мішенню, і більшість з них лякали мене до смерті. Було темно, зображення було в рази більшим за тебе самого, а звук був настільки гучним, що переляк тривав навіть тоді, коли ти вже заплющив очі. Під час телевізійних трансляцій рівень страху був значно нижчим. Крутили рекламу, яка збивала ритм історії, а найжахніші епізоди частенько вирізалися, щоб хлопчаки, які могли це дивитися, бува, не набули комплексів (як не сумно, але щодо мене це вже було запізно; я ж бо бачив, як мертва жінка піднімається з ванни в «Дияволицях [276] »). У крайньому разі, ви завжди могли сходити на кухню, щоб дістати «Гаєрс» [277] з холодильника і затриматися там, аж доки на зміну страшній музиці не прийдуть заклики місцевого ділка: «Машини! Машини! Машини! Нас не цікавить ваша кредитна історія! Ми продаємо УСІМ!»

Тим не менш один фільм, який я бачив по телевізору, впорався з завданням на всі сто. Принаймні, перша година цієї сімдесятисемихвилинної історії так точно; фінал все зіпсував, і я досі мрію, що хтось зніме ремейк, у якому жахний засновок буде доведено до самого кінця. Це кіно з, можливо, найкращою назвою для горор-фільма в історії: «Я ховаю живих [278]