Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
Того ранку там було майже порожньо. Я сів у задньому ряду, під стіною з плакатом, на якому було зображено чиюсь вечерю на День Подяки в унітазі. Під цим чарівливим зображенням містилося гасло: «СЕРІТЬ, ДЕ ХАРЧУЄТЕСЯ, БУДЬ ЛАСКА». Я ввімкнув ноутбук, дістав у себе з портфеля роздруківки з фактами короткого і немудрящого життя Бампа Девоу і почав їх передивлятися, поки вантажиться мій рахубний комп. Потім відкрив «Ворд», набрав у відповідному віконці слова: «БАМП ДЕВОУ — НЕКРОЛОГ», а потім просто застиг там, дивлячись на порожній документ. Мені платили за те, щоб я гигикав перед лицем смерті двадцяти-з-чимось-річного парубка, котрий вважав, що смерть — це завжди для когось іншого, але важко бути забавним, коли ти в розпачі.
— Якісь труднощі з тим, як почати?
То була Кейті Куррен, висока, гнучка білявка, до якої я відчував сильну хіть, що була майже напевне невзаємною. Кейті завжди залишалася до мене доброю й безперемінно ласкавою. Вона сміялася, коли я жартував. Такі ознаки рідко вказують на хіть. Чи це мене дивувало? Аж ніяк. Вона палка; я — ні. Я, якщо дозволите мені відвертість, — той самий ботан, із якого сміються всі недолітки. Перші два місяці моєї роботи в «Цирку» я навіть мав отой характерний для ботана атрибут: полагоджені клейкою стрічкою окуляри.
— Невеличкі, — відповів я. Я відчував запах її парфуму. Якийсь такий фруктовий. Можливо, запах свіжих груш. У всякому разі, щось свіже.
Вона сіла до сусіднього столу, довгоноге видіння у витертих джинсах.
— Коли таке трапляється зі мною, я три рази набираю фразу: «Прудкий коричневий лис перестрибнув через лінивого собаку», і то дуже швидко[295]. Це відкриває креативні шлюзи.
Вона розкинула руки, показуючи, як відкриваються ті шлюзи, тим самим ненавмисно подарувавши мені захопливий вид її щільно упакованих у чорний топік грудей.
— Не думаю, що в цьому випадку подіє, — сказав я.
Кейті вела власну колонку, не таку популярну, як «Говорячи зле про мертвих», але все одно широко читану; в неї було півмільйона читачів у твітері[296]. (Скромність забороняє мені сказати, скільки в ті дні мав я, але гаразд, уявіть собі семизначне число, і не помилитеся.) Рубрика Кейті називалася «Надудлившись із Кейті». Ідея полягала в тому, щоб домовлятися про інтерв’ю зі знаменитостями, яких ми поки ще не встигли попаплюжити, — погоджувалися навіть деякі з тих, яких ми вже встигли, уявіть собі, — сидіти з ними, пиячити і, тим часом як зірка дедалі дужче налигується, ставити їй запитання. Це давало неймовірні результати, а Кейті все те фіксувала на свій айфон.
Вважалося, що вона питиме нарівні з ними, але, коли вони перебиралися з одного шинку до іншого, Кейті якось примудрялася залишати по собі єдину чарку, надпиту хіба що на чверть. Знаменитості це рідко помічали. Що вони помічали — це ідеальний овал обличчя, хмару пшеничного кольору волосся та її широко розплющені сірі очі, які завжди транслювали те саме послання: «О Боже, ви такий цікавий». Вони чергу займали на це тельбушіння, хоча Кейті ефективно прикінчила з півдюжини кар’єр, відтоді як приєдналася до штату «Цирку», а було це роки за півтора до того, як до них на борт ускочив я. Найбільш уславилося її інтерв’ю з одним коміком, улюбленцем сімейної аудиторії, який так висловився про Майкла Джексона: «Краще б цей цукеркосракий, недобілий вискочень здох».
— Здогадуюся, вона сказала, що жодного підвищення, ге? — кивнула Кейті в бік кабінету Джероми.
— Як ти дізналася, що я ходив просити підвищення? Я тобі розказував?
Причарований тими її мрійливими очиськами, я міг розповісти їй геть усе.
— Ні, але всі тут знали, що ти збираєшся це зробити, і всі знали, що вона скаже «ні». Якби вона сказала «так», того самого почали б просити всі. Кажучи «ні» тому, хто найбільше заслуговує, вона відмовляє наглухо всім.
«Найбільше заслуговує». Ці слова обдарували мене невеличким дрожем задоволення. Особливо, сказані Кейті.
— То ти тут і далі зависатимеш?
— Поки що, — промовив я. Ледь розчіплюючи краї губ. Це завжди було дієвим у тих старих фільмах у Боґі[297], але Кейті вже підвелася, струшуючи неіснуючу ворсинку з топа нижче грудей, зі свого чарівливо плаского животика.
— Мушу писати текст. Той Вік Албіні. Господи, ну він і зумів нажертися.
— А, той ґей, що грає героїв у екшен-фільмах, — промовив я.
— Свіжа новина: не ґей, — подарувала вона мені таємничу усмішку і відпливла, залишивши мене в здогадах. Та правду мені не хотілося знати.
Я десять хвилин просидів перед порожнім документом «Бамп Девоу», спромігся на фальстарт, видалив його і ще сидів десять хвилин. Я відчував на собі очі Джероми і знав, що вона пирхає, нехай навіть тільки подумки. Я не міг працювати з тим її поглядом на мені, нехай навіть я його собі тільки уявляв. Я вирішив піти додому і написати текст про Девоу там. Може, щось мені навіється в метро, там мені завжди добре думалося. Я вже почав було закривати ноутбук, і тут у мене знову влучило натхнення, точно як того вечора, коли я побачив замітку про Джека Бріґса, який відправляється на небеса на зірковий фуршет. Я вирішив, що таки звільнюся, і наплювати на наслідки, але смиренно я не піду.
Я переслав до кошика порожній документ «Девоу» і створив новий: «Джерома ВІТФІЛД — НЕКРОЛОГ». Я написав його абсолютно без пауз. Дві сотні отруйних слів вилилися в мене з пальців просто на екран.
«Джерома Вітфілд, знана своїм близьким друзям як Джеррі (наскільки відомо, в неї їх було двійко, ще в дитсадку ), померла сьогодні о…»
Я поглянув на годинник.
«…10:40 ранку. За свідченнями колег, які перебували на місці, вона на смерть вдавилася власною жовчю. Попри те що закінчила “Вассар” [298], отримавши диплом з відзнакою, останні три роки свого життя Джеррі проституювала на Третій авеню, де наглядала за приблизно двома дюжинами галерних рабинь і рабів, кожен з яких був талановитішим за неї. По собі вона залишила чоловіка, відомого як Кастроване Жабище, та одну дитину — огидного малого уйобка, ласкаво називаного працівниками редакції “Неонового цирку” Пол Потом [299]. Усі її колеги одностайні в тому, що, хоча Джеррі й була
