Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
— Але вона ніколи не зможе бути такою кумедною, як ти, — продовжувала Кейті. — Якщо ти не хочеш писати некрологи, що б ти хотів робити? Припускаючи, що ти залишаєшся в «Цирку», про що я тебе благаю.
— Можливо, огляди-рецензії. Гадаю, я зміг би писати кумедні.
— Тельбушити когось? Звучить бодай трохи обнадійливо.
— Ну… авжеж. Можливо. Декого з отих.
Я ж, врешті-решт, умів відважити в’їдливої солі, подумалось мені, а отже, є ймовірність, що зможу пересолити й самого Джо Квінена за очками, а можливо, й нокаутом[312]. Принаймні це буде паплюження живих людей, котрі мають можливість відбиватися.
Вона поклала долоні мені на плечі, стала навшпиньки і припечатала мені в куточок губ ніжний поцілунок. Якщо я заплющу очі, я ще й сьогодні відчуваю той поцілунок. Вона дивилася на мене тими своїми широко розкритими сірими очима — як море захмареним ранком. Я певен, професор Хіґґінс пустив би від цього собі очі під лоба, але третьорядних хлопців, як я, рідко цілують першорядні дівчата, як вона.
— Подумай ще, чи не захочеш і далі робити некрологи, гаразд? — Її руки все ще в мене на плечах. Її легкий аромат у мене в ніздрях. Її перса менш як за дюйм від моїх грудей, а коли вона глибоко вдихнула, вони торкнулися. І це я також ще й сьогодні пам’ятаю. — Це не тільки заради тебе або мене. Наступні шість тижнів будуть критичними для нашого сайту і редакції. Тому подумай, окей ? Навіть один місяць некрологів буде допоміжним. Це дасть можливість Пенні — або комусь іншому — поступово ввійти в цю роботу, з твоїми напучуваннями. Та ну, може ніхто цікавий і не помре.
Хоча вони постійно мруть, і ми обоє це знали.
Здається, я сказав їй, що подумаю. Не пам’ятаю. Про що я тоді дійсно думав: отак і вп’ястися губами в її губи просто там у кабінеті Джероми, і к чортам кожного, хто міг би нас побачити із журналістської стайні. Утім, я цього не зробив.
Поза межами романтичних комедій хлопці, як я, таке рідко роблять. Я щось те чи інше сказав, а потім, мабуть, відразу пішов, бо доволі скоро усвідомив, що перебуваю вже на вулиці. І почуваюся, наче стятий.
Я пам’ятаю єдине: як підійшов до урни на розі Третьої авеню і П’ятдесятої вулиці, порвав на дрібні шматочки той написаний жартома некролог, який виявився не жартом, і викинув їх у сміття.
Того вечора я доволі приємно повечеряв зі своїми батьками, потім пішов до себе в кімнату — ту саму, де я нидів у ті дні, коли програвала моя команда Малої ліги[313], як же то було депресивно! — і сів за письмовий стіл.
Найлегший спосіб подолати моє збентеження, як то мені здалося, це написати ще один некролог, про якусь живу особу. Хіба не кажуть: сідай відразу ж знов на ту саму коняку, щойно вона тебе скинула? Або: вилазь зразу ж знову на найвищий пірнальний трамплін після того, як твоя спроба увійти у воду «ножичком» обернулася падінням «пузом»? Усе, що мені потрібно було зробити, це довести те, що я й так знав: ми живемо в раціональному світі. Устромляння шпильок у ляльки вуду не вбиває людей. Написання імені свого ворога на папірці й спалювання того папірця з одночасним читанням навспак молитви «Отче наш» не вбиває людей. Складання жартівливого некрологу не вбиває людей також.
Тим не менше я поставився обережно до складання списку можливих претендентів, до якого увійшли такі гарантовано погані люди, як Фахім Дарзі, котрий заявив про своє авторство в підриві автобуса в Маямі, і Кеннет Вондерлі, електрик, засуджений за чотири випадки зґвалтувань із убивствами в Оклахомі. У моєму короткому списку із семи імен Вондерлі здавався найкращим кандидатом, і я вже збирався щось набазграти, коли раптом згадав про Пітера Стефано, найнікчемнішого уйобка з усіх, яких лишень тільки можна собі уявити.
Стефано був продюсером, який задушив на смерть свою подружку за те, що вона відмовилася співати пісню, яку він написав. Тепер він відбував термін у в’язниці загального режиму, тоді як мусив би сидіти десь у підземній буцегарні в Саудівській Аравії, обідати тарганами, пити власне сциклиння і слухати на максимальній гучності «Антракс»[314] у передсвітанкові години. (Це, звісно, на мою скромну думку так.) Жінку, яку він убив, звали Енді Маккой, так сталося, що вона була однією з моїх найулюбленіших співачок усіх часів. Якби в час її загибелі я вже писав жартівливі некрологи, я б нізащо не торкнувся її словом; сама думка про те, що її піднесений голос, який легко дорівнював голосу молодої Джоан Баез[315], насмілився заглушити той деспотичний ідіот, бісила мене й зараз, п’ять років по тому. Бог дарує такі голосові зв’язки тільки небагатьом обраним, а горло Енді Маккой зруйнував у нападі самолюбства обдовбаний Стефано.
Я відкрив свій ноутбук, у відповідному віконці набрав назву: «ПІТЕР СТЕФАНО — НЕКРОЛОГ» і навів курсор на порожній документ. Слова знову полилися безперешкодно, як вода з тріснутої труби.
«Учора вранці в його камері в штатному виправному центрі Ґованда [316] було знайдено мертвим безталанного продюсера-гнобителя Пітера Стефано, і всі ми кричимо «ура». Хоча офіційної причини смерті оголошено не було, певне джерело у в’язниці повідомило: «Схоже на те, що в нього з ненависті прорвало анальну залозу і таким чином отрута з гузна поширилася по всьому тілу. Кажучи по-простому, у нього сталася алергічна реакція на власне зловредне лайно».
Хоча Стефано тримав свій чобіт на шиях великої кількості гуртів і сольних артистів, особливо він відомий тим, що зруйнував кар’єри «Гренадерів», «Грайливих Ссавців», Джо Діна (який скоїв самогубство після того, як Стефано відмовився переузгоджувати з ним умови контракту ), і, звичайно, — Енді Маккой. Не обмежившись убивством її кар’єри, Стефано, перебуваючи під потужним впливом амфетамінів, задушив
