Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— Я не думаю, що це було б розумно.

Навіть для моїх вух прозвучало це слабенько. Переді мною на відстані руки лежала доступна гарна дівчина, але раптом я вже не думав про гарну дівчину. Я думав про боулінгову кулю, яка котиться через абсолютно правильний ромбик, і яке то відчуття — стояти і дивитися на неї, знаючи, що за дві секунди кеглі вибухово порснуть врізнобіч.

Вона перекинулася на бік, невідривно дивлячись на мене.

— Якщо це дійсно працює таким чином, Майку, це колосально. Найколосальніша річ із усього у світі. Це влада над життям і смертю.

— Якщо ти думаєш про те, щоб використовувати це для сайту…

Вона категорично похитала головою:

— Ніхто б у таке не повірив. А якби й повірили, яку користь із цього матиме «Цирк» ? Проводити голосування? Запрошувати людей надсилати нам імена поганців, які заслуговують на вирубування?

Вона помилялася. Люди були б щасливі взяти участь у Смертельних Виборах 2016. Це стало б шоу, крутішим за «Американського ідола»[323].

Вона зімкнула руки в мене на шиї.

— Хто був у твоєму списку приречених, перш ніж ти подумав про Стефано?

Я скривився:

— Мені не хотілося б, аби ти називала це таким словом.

— Забудь, просто скажи мені.

Я почав перелічувати імена, але, коли дійшов до Кеннета Вондерлі, вона мене зупинила. Тепер її сірі очі були не просто захмареними; тепер вони стали буремними.

— Його! Напиши його некролог. Я пошукаю в «Гуглі» передісторію, і отже, ти зможеш видати першокласний текст.

Неохоче, я звільнився з її обіймів.

— Навіщо перейматися, Кейті? Він і так чекає на страту. Нехай штат ним і заопікується.

— Але ж вони не подужають.

Вона вистрибнула з ліжка і почала міряти кімнату вперед-назад. То було заворожливе видовище, яке, я певен, мені зайве вам описувати. Ті довгі ноги, ай-їі-їі.

— Вони не подужають! «Окі» нікого не скарали на смерть після тієї спартаченої страти два роки тому[324]! Кеннет Вондерлі зґвалтував і вбив чотирьох дівчат — замучив їх до смерті, — і навіть коли йому буде шістдесят п’ять, він так і сидітиме там, їстиме казений м’ясний рулет! І помре собі уві сні!

Вона повернулася назад до ліжка і впала на коліна.

— Зроби це для мене, Майку! Благаю!

— Що його робить таким важливим для тебе?

Живість збігла їй із обличчя. Вона сіла на п’яти й опустила голову так, що волосся затулило її лице. У такій позі вона залишалася, мабуть, секунд десять, а коли знову подивилась на мене, її вродливість — ні, не пропала, але змарніла. Виснажилася. Йдеться не просто про сльози, які котилися по щоках Кейті; йдеться про засоромлену обвислість її губ.

— Тому що я знаю, як воно. Мене зґвалтував хтось, коли я вчилася в коледжі. Одної ночі після студентської вечірки. Я б попрохала тебе написати його некролог, але я його так і не побачила. — Вона глибоко, з тремтінням, втягнула в себе повітря. — Він підібрався з-позаду мене. Я весь час була вниз обличчям. Але й Вондерлі згодиться як заміна. Цілком добре згодиться.

Я відкинув геть простирадло.

— Вмикай свій комп’ютер.

«Засуджений до смертної кари малодушний, плішивий ґвалтівник Кеннет Вондерлі, у якого вставало, тільки коли його жертва була зв’язана, зекономив кошти платників податків, скоївши сьогодні вранці самогубство у своїй камері у в’язниці штату Оклахома. Вартові знайшли Вондерлі (чиїм фото в «Урбан словнику» проілюстровано статтю «нікчемний шматок лайна» ) повислим у саморобній петлі, зв’язаній із його власних штанів [325]. Директор тюрми Джордж Стокет відразу ж призначив спеціальну святкову вечерю з танцями босяка, яка відбудеться завтра ввечері в їдальні загальної зони. На питання — чи буде взято в рамку і розміщено поряд із іншими трофеями цього пенітенціарного закладу «самогубчі штани», директор Стокет відповідати відмовився, але зібраним на термінову прес-конференцію журналістам таки підморгнув.

Вондерлі, покидьок, що маскувався під народжену живою людину, прийшов у цей світ 27 жовтня 1972 року в Денбері, штат Коннектикут…»

Черговий гівнотвір від Майкла Андерсона!

Найгірші з моїх некрологів опублікованих у рубриці «Говорячи зле про мертвих» були забавнішими і дошкульнішими (якщо не вірите мені, перегляньте їх самі), але це не мало значення. Слова знову буквально вивергалися з мене, і з тим самим відчуттям ідеально збалансованої могутності. У якусь мить, десь у глибоких закапелках мого мозку, прийшло усвідомлення, що це більше схоже не на котіння кулі в боулінгу, а на кидання списа. Списа з гостро заточеним вістрям. Кейті також це відчувала. Сидячи впритул поряд зі мною, вона потріскувала, як ті статичні заряди, що розлітаються зі щітки для волосся.

Писати наступну частину мені важко, бо це змушує мене думати, що маленький Кен Вондерлі сидить у кожному з нас, але оскільки не існує іншого способу сказати правду, окрім як її розказати, то ось вона: це нас збудило. Щойно закінчивши некролог, я ухопив Кейті в брутальні, аж ніяк не ботанські обійми, і поніс знову до ліжка. Вона зімкнула щиколотки в мене на попереку, а руки на карку. Мені здається, цей, другий захід мусив тривати аж цілих п’ятдесят секунд, але ми обоє розрядилися. І то потужно. Люди інколи смердюче гидотні.

Кен Вондерлі був монстром, гаразд? Це не моє судження; він сам скористався цим словом щодо себе, коли в безуспішній спробі уникнути смертного вироку у всьому зізнався. Я міг би використати цей термін для виправдання того, що зробив — що ми зробили, — якби не одна річ.

Написання його некрологу було навіть кращим за секс, який відбувся по тому.

Це заохочувало мене зробити таке знову.

Коли я прокинувся наступного ранку, Кейті сиділа на дивані з ноутбуком. Вона серйозно поглянула на мене і поплескала по подушці поряд із собою. Сівши, я прочитав заголовок у «Неоновому цирку»: «ЧЕРГОВИЙ ПОГАНЕЦЬ ВІДКИНУВ КОПИТА: «КЛЯТИЙ КЕН» СКОЇВ САМОГУБСТВО У СВОЇЙ КАМЕРІ». Тільки не через повішення. Якимсь чином він приховав брусок мила — як саме, то нез’ясована таємниця, бо ув’язнені мають доступ тільки до рідкого мила, — і заштовхав його собі в глотку.

— Боже правий, — промовив я. — Який жахливий спосіб умертвіння.

— Добре! — здійняла Кейті вгору руки і, стиснувши їх у кулаки, потрясла ними в себе біля скронь. — Пречудово!

Були речі, про які мені не хотілося в неї питати. Першим номером у цьому списку йшло: чи вона переспала зі мною лише й