Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Тексту в такому ж дусі там йшло ще десь на сотню слів, і це був не найкращий із моїх витворів (безсумнівно). Я цим не переймався, тому що відчуття мав правильне. І не тільки тому, що Пітер Стефано був поганою людиною. Відчуття було правильним у письменницькому сенсі, хоча текст і був прикладом поганої прози, а в глибині душі я розумів, що і вчинок роблю поганий. Хай це може здатися збоченням із теми, але я гадаю (насправді я знаю), що в цьому полягає вся суть цієї історії. Писати важко, гаразд? Принаймні, мені. О так, я знаю, що більшість трударів розказують про те, яка важка в них робота, і не має значення, чи різники вони, чи пекарі, чи містечкові свічкарі, чи некрологів складачі. От тільки інколи робота не важка. Інколи вона йде легко. Коли так трапляється, ти почуваєшся наче на доріжці для боулінгу, коли дивишся, як твоя куля перекотилася через абсолютно правильний ромбик[317], і вже знаєш, що вибив страйк.

Убиваючи Стефано за комп’ютером, я почувався так, ніби вибив страйк[318].

Тієї ночі я спав, немов дитя. Можливо, почасти завдяки відчуттю, що врешті зробив щось, аби виразити власне сум’яття й тугу за тією бідною замордованою дівчиною — за її так безглуздо змарнованим талантом. Але так само я почувався, коли писав некролог для Джероми Вітфілд, а вона тільки того й зробила, що відмовилася піднімати мені платню. Головним чином це крилося в самому процесі писання. Я відчував могутність, а відчувати могутність було гарно.

Першу свою інтернет-зупинку за сніданком наступного дня я зробив не на «Неоновому цирку», а на сайті «Гаффінгтон Пост» [319]. Так бувало майже завжди. Я ніколи не завдавав собі труду прокручувати вниз до «мийні знаменитостей» або заміток про всебічно декольтованих персон (прямо кажучи, «Цирк» робив і те, й інше набагато краще), але чільні новини в «ГаффПо» завжди хрусткі, чіткі й найсвіжіші. Перший заголовок повідомляв про якогось губернатора з «Чайної партії»[320], котрий сказав щось, що в «ГаффПо» розцінили як передбачувано ганебне. Наступний зупинив чашку кави на півдорозі до мого рота. Також він зупинив у мені дихання. «ПІТЕРА СТЕФАНО ВБИТО В БІБЛІОТЕЧНІЙ СВАРЦІ».

Я опустив свою некуштовану каву — обережно, обережно, не проливши й краплини, — і прочитав текст. Стефано і тамтешній розконвойований бібліотекар сперечалися через те, що з горішніх динаміків у бібліотеці звучала музика Енді Маккой. Стефано сказав бібліотекареві, щоб той припинив з ним кокетувати і «вимкнув те лайно». Розконвойований відмовився, сказавши, що він ні з ким не кокетує, а вибрав той компакт-диск навмання. Свара розпалялася. Усе трапилося, коли хтось прогулявся ззаду повз Стефано і поклав йому край тюремною заточкою.

Наскільки я зрозумів, Стефано було вбито десь близько того часу, коли я закінчив писати його некролог. Я подивився на свою каву. Підняв чашку і сьорбнув. Вона була холодною. Я кинувся до мийки і вирвав. Потім я зателефонував Кейті й сказав, що не прийду на збори, але хотів би побачитися з нею пізніше.

— Ти ж говорив, що будеш, — дорікнула вона. — Ти порушуєш власну обіцянку.

— Через поважну причину. Давай зустрінемося на каві сьогодні після полудня і я розкажу тобі, чому.

Трохи помовчавши, вона промовила: «Знов трапилось те саме», нічого не перепитуючи.

Я визнав, що так і є. Розповів їй, як склав список «ці люди заслуговують на смерть», а потім згадав про Стефано.

— Ну, і написав його некролог, просто, аби переконатися, що не маю жодного стосунку до смерті Джероми. Я закінчив приблизно в той самий час, коли його штирхонули ножем у бібліотеці. Я принесу роздруківку з міткою часу, якщо ти хочеш це побачити.

— Мені не потрібна мітка часу, я вірю тобі на слово. Я зустрінуся з тобою, але не на каві. Приходь до мене додому. І принеси той некролог.

— Якщо ти думаєш про те, щоб виставити його в інтернеті…

— Господи, ні, чи ти здурів? Я просто хочу побачити його на власні очі.

— Добре. — Більш ніж добре. У неї вдома! — Але, Кейті?…

— Що?

— Ти мусиш нікому про це не розказувати.

— Звісно, що ні. За кого ти мене маєш?

За дівчину з гарними очима, довгими ногами й ідеальними грудьми, подумав я, вимкнувши телефон. Я мусив би розуміти, що попереду в мене неприємності, але не міг думати ясно. Я думав про той теплий поцілунок у куточок моїх губ. Я хотів ще, і вже не в куточок. Плюс того, що може трапитись далі.

Її житло виявилося акуратною трикімнатною квартирою у Вест-Сайді. Вона зустріла мене у дверях, одягнута в шорти і прозорий топ, вочевидь — NSFW[321]. Вона обхопила мене руками зі словами:

— О, Майку, в тебе жахливий вигляд. Мені так шкода.

Я обнімав її. Вона обнімала мене. Я нашукав її губи, як то пишуть у любовних романах, і притиснувся до них своїми. Секунд десь за п’ять — безкінечних і недостатньо довгих — вона відтулилася і подивилася на мене тими своїми великими сірими очима:

— Нам так багато про що треба поговорити. — Потім вона усміхнулася. — Але ми можемо поговорити про це пізніше.

Те, що трапилося потім, було тим, що ботани на кшталт мене рідко отримують, а коли вони таке отримують, за цим криється якийсь прихований мотив. Не те щоби ботани на кшталт мене думали про такі речі в такі моменти. У такі моменти ми такі самі, як будь-який хлопець на землі: велика голова гуляє, мала голівка керує.

***

Сидячи в ліжку.

П’ючи вино замість кави.

— Послухай, що я побачила в одній газеті минулого чи позаминулого року, — сказала вона. — Один парубок у якомусь з отих загумінкових штатів — Айова, Небраска, словом, десь там — купує після роботи лотерейний квиток, отой, що його треба пошкрябати, і виграє сто тисяч доларів. Через тиждень він купує квиток «Паверболл»[322] і виграє сто сорок мільйонів.

— Твій висновок? — Я здогадувався про її висновок, і мені було байдуже. Простирадло сковзнуло вниз, відкривши її груди, до останньої рисочки тугі й перфектні, якими, як я й очікував, вони мусили бути.

— Два рази все ще можуть бути випадковим збігом. Я хочу, щоб ти зробив