Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— Після того як вона перестала дихати, я зазначила час за годинником на стіні, — сказала Кейті. — Знаєш отой її жахливий годинник ретро, з Псом Гекльбері?[306] Я подумала… ну, не знаю, гадаю, я подумала, що хтось може мене спитати про час смерті, як у «Законі й Порядку» [307]. Всяка дурня лізе в такі моменти тобі в голову. Було за десять третя. Менше навіть, ніж година тому, а здається — довше.

— Отже, вона могла вдавитися тим льодяником проти кашлю о другій сорок, — промовив я.

Не о десятій сорок, але ж о другій сорок. Я розумів, що це просто лиш черговий збіг, як те, що в прізвищах Лінколн і Кеннеді однакова кількість літер. Сорок хвилин по якійсь годині трапляється двадцять чотири рази на добу. Але мені все одно це не подобалося.

— Я припускаю, що так, але не вбачаю в цьому якоїсь різниці, — голос Кейті прозвучав роздратовано. — То ти прийдеш завтра чи ні? Будь ласка, прийди, Майку. Ти мені потрібен.

Я потрібен Кейті Куррен! Ай-їі-їі!

— Гаразд. Але ти зробиш для мене дещо?

— Гадаю, так.

— Я забув почистити сміттєвий кошик у комп’ютері, за яким працював. Отой, що позаду, під плакатом зі святковою вечерею на День Подяки. Зробиш це для мене?

Це прохання вже тоді не здалося мені доречним. Просто я хотів, щоби той дурний жарт із некрологом щез.

— Ти божевільний, — сказала вона. — Але, звісно ж, зроблю, якщо ти беззастережно присягнешся ім’ям своєї матері, що прийдеш завтра о десятій. Слухай, Майку, зараз нам випав шанс. Ми можемо заволодіти ділянкою золотоносної шахти, замість того щоб просто в ній працювати.

— Я буду.

Зібралися майже всі, окрім стрингерів, які працювали серед первобутніх у глухих закутах Коннектикуту і Нью-Джерсі. Навіть шолудивий малий Ірвінг Рамштайн, який писав гумористичну колонку, що називалася (я цього не розумію, а отже, мене не питайте) «Неполіткоректні курчаточках», з’явився. Кейті повела збори з апломбом, повідомивши нам, що шоу мусить продовжуватися.

— Це те, чого бажала б Джерома, — сказав Пінкі.

— Та насрати, чого там бажала б Джерома, — крикнула Джорджина Буковскі. — Я просто хочу продовжувати отримувати свою зарплатню. І, якщо існує бодай-якась можливість, мати пай у бізнесі.

Цей крик було підхоплено кількома іншими: «Пайку! Пайку! Пай у бізнесі!», поки в нашій редакції не почало гудіти, як під час бунту в їдальні в якомусь зі старих фільмів про в’язницю. Кейті спершу дозволила їм пошумувати, а потім угамувала ґвалт.

— Як вона могла вдавитися на смерть? — запитав Чін. — Мармеладка ж вискочила.

— Ніяка не мармеладка, — сказала Роберта. — Там був той смердючий льодяник, отой, які вона завше смоктала. Лайноліптовий.

— Та хай там що, лялечко, але воно вискочило, коли Кейтс зробила їй Обійми Життя. Ми всі це бачили.

— А я ні, — заперечив Пінкі. — Я якраз був на телефоні. Ще й, курва, слухав «зачекайте на лінії».

Кейті сказала, що розпитувала одного медика зі «швидкої допомоги» — поза всякими сумнівами, застосовуючи свої великі сірі очі для досягнення результату — і той сказав їй, що напад захлинання міг викликати інфаркт. І тут, намагаючись слідувати настановам професора Хіґґінса, тобто вчасно подавати всі належні справі факти, я перестрибну наперед і повідомлю, що розтин нашої Дорогої Провідниці довів, що причина полягала саме в цьому. Якби Джерома отримала в «Неоновому цирку» той заголовок, на який вона заслуговувала, він, либонь, був би таким: «У ШЕФИНІ РЕПНУЛА ПОМПА».

Ті збори були довгими і галасливими. Уже демонструючи таланти, які доводили природність того, що вона вступає в «джиммі-чухлі»[308] Джероми, Кейті дозволила всім повністю вивітрити їхні почуття (що виливалися здебільшого у вибухах дикого, майже істеричного реготу), а потім наказала повертатися до роботи, тому що час, пора, Інтернет нікого не чекає. Й нічого також. Вона сказала, що ще до кінця цього тижня побалакає з головними інвесторами «Цирку», а потім запропонувала мені перейти до кабінету Джероми.

— Поміряти портьєри? — спитав я, коли двері було зачинено. — Чи жалюзі?[309]

Вона подивилася на мене з виразом, який міг виказувати ображеність. Або просто здивування.

— Думаєш, я прагну цієї посади? Я журналіст, Майку, так само як і ти.

— Але ти б на ній добре впоралася, я знаю, і вони також це знають, — мотнув я головою в бік нашої так би мовити ньюзрум, де тепер кожний або полював і визбирував новини, або висів на телефоні. — А щодо мене, я просто письмак потішних некрологів. Чи то був ним. Я вже вирішив піти в почесну відставку.

— Гадаю, я розумію, чому ти так почуваєшся, — потягнула вона аркушик паперу в себе із задньої кишені джинсів і розгорнула його. Я здогадався, що воно там таке раніше, ніж вона мені його подала. — Цікавість невіддільна від цієї роботи, а отже, я зазирнула до твого кошика, перш ніж його почистити. І знайшла оце.

Я взяв папірець, знову склав його, не дивлячись (мені не хотілося навіть бачити ту роздруківку, не кажучи вже про те, щоб її перечитувати), і засунув собі до кишені.

— Тепер там уже чисто?

— Так, а це єдина паперова копія, — відмахнула вона рукою волосся собі з обличчя і подивилась на мене. Можливо, це обличчя й не відправило б тисячу кораблів, але кілька десятків точно, включно з парочкою есмінців[310]. — Я знала, що ти про це запитаєш. Проробивши поряд із тобою півтора року, я вже знаю, що параноя є частиною твого характеру.

— Дякую.

— Без образ. У Нью-Йорку параноя це засіб для виживання. Але це не причина кидати те, що в найближчому майбутньому може стати набагато прибутковішою роботою. Навіть ти мусиш розуміти, що чудернацькі збіги — а я вважаю, що це був чудернацький збіг, — є просто збігами. Майку, мені потрібно, щоб ти залишився на борту.

Не «нам», а «мені». Сама сказала, що не мірятиме портьєри; утім, я гадав, що це вже почалося.

— Ти не розумієш. Я не думаю, що зможу робити це знову, якби навіть схотів. Принаймні, не зможу писати смішно. Це виходили б якісь… — я пошукав і знайшов слово зі свого дитинства: — Какавельки.

Кейті нахмурилася, задумавшись.

— Можливо, Пенні змогла б це робити.

Пенні Ленгстон була стрингеркою з отих самих темних закамарків, яку Джерома колись взяла на роботу за порадою Кейті. Я приблизно здогадувався, що ці дві дівчини знайомі одна з одною ще з коледжу. Якщо так, то важко було