Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
За два дні — Інтернет усе прискорює — я отримав електронного листа від якоїсь особи на ім’я Джерома Вітфілд, у якому повідомлялося, що вони не тільки бажають опублікувати некролог, а й хочуть обговорити перспективу того, що, можливо, я писатиму для них іще щось в такому ж паскудному дусі. Не міг би я приїхати в місто й обговорити це за ланчем?
Мої краватка і піджак виявилися взірцем зайвого виряджання. Редакція «Цирку» на Третій авеню була заповнена чоловіками й жінками, більше схожими на хлопців та дівчаток, усі вони там метушилися в майках із зображеннями рок-гуртів. Пара жінок були в шортах, а ще я побачив якогось парубка в теслярському комбінезоні, а з ірокеза на голові в нього стирчав «Шарпі»[285]. Як виявилося, то був очільник спортивного відділу, на якому лежала відповідальність за одну пам’ятну статтю під назвою: «ВЕЛЕПНІ ЗНОВУ НАЇЛИСЯ ЛАЙНА В ЧЕРВОНІЙ ЗОНІ»[286]. Гадаю, це мене не мусило б здивувати. Такою була (і є) журналістика в епоху Інтернету, і на кожну особу, яка того дня перебувала в редакції, припадало ще п’ять-шість стрингерів, котрі працювали з дому. Навряд чи мені потрібно додавати, що за злидарську зарплатню.
Я чув, ніби в прадавні позолочені часи туманного й міфічного минулого Нью-Йорка видавці влаштовували зустрічі за ланчами в таких закладах, як «Чотири пори року», «Le Cirque» і «Російська чайна»[287]. Можливо, але мій ланч того дня відбувався в захаращеному кабінеті Джероми Вітфілд і складався з делікатесних сендвічів і крем-соди Доктора Бравна[288]. За стандартами «Цирку» Джерома була вже древньою (за сорок), і я просто зі старту незлюбив її напористу непоступливість, але вона хотіла дати мені роботу, щоб я писав щотижневу колонку некрологів, і це робило її богинею. В неї була вже навіть готова назва для нової рубрики: «Говорячи зле про мертвих».
Чи міг би я це робити? Я міг.
Чи робитиму я це за гівняні гроші? Робитиму. Принаймні для початку.
Після того як ця колонка стала найбільш відвідуваною сторінкою на сайті «Неонового цирку» і з нею почало асоціюватися моє ім’я, я спробував виторгувати собі більшу платню, почасти тому що бажав переїхати до власного житла в місті, а почасти тому що втомився отримувати вбогий дріб’язок за одноосібне писання сторінки, яка давала найбільший дохід з реклами.
Той перший сеанс виторговування увінчався скромним успіхом, ймовірно через те, що мої вимоги викладалися як несміливі побажання, а самі побажання були майже сміховинно невибагливими. Через чотири місяці, коли почали циркулювати чутки, ніби нас купує якась велика корпорація, щоби буквально накачати грошвою, я відвідав кабінет Джероми і попросив більшого підвищення, цього разу з доволі меншою смиренністю.
— Вибач, Майку, — сказала вона. — Кажучи незабутніми словами Холла й Оутса, «На таке я піти не можу, я не можу цього зробити»[289]. Візьми собі «юку»[290].
Почесне місце на захаращеному столі Джероми займала велика скляна ваза, повна льодяників із ментоловим смаком. Їхні обгортки рясніли ентузіастично-войовничими гаслами. «Нумо, почуймо твій бойовий поклик» було написано на одній цукерці. Інша радила (коли я це тут повторюю, філолог у мені здригається): «Оберни своє “можу зробити” на “пороблено”».
— Ні, дякую. До того, як ти скажеш своє «ні», дай мені можливість розкласти все перед тобою по поличках.
Я по порядку виклав свої аргументи; можна сказати, здійснив спробу обернути «можу зробити» на «пороблено». Висновком була моя впевненість у тому, що я мушу отримувати платню більш співмірну з тими доходами, які дає рубрика «Говорячи зле про мертвих». Особливо якщо «Неоновий цирк» купує якийсь мажорний ігрець.
Коли я нарешті замовк, вона розгорнула «юку», поклала її собі між сливового кольору губ і сказала:
— О’кей! Чудово! Якщо ти вже полегшив собі душу, то, може, візьмешся до роботи з Бампом Девоу? Він смачненький.
Той дійсно був смачненьким. Бампа, соліста «Єнотів», застрелила його подружка, коли він намагався крадькома пролізти крізь вікно до неї у спальню в її будинку в Гемптонах[291], мабуть, хотів так пожартувати. Вона сприйняла його за грабіжника. Усій цій історії особливо жирної смаковитості надавав пістолет, яким вона скористалася: дарунок їй на день народження від самого Бампа, гітариста, можливо, сумірного з Браяном Джонсом[292] і найсвіжішого члена «Клубу 27».
— Отже, ти навіть не маєш наміру відповідати, — промовив я. — Отак мало в тебе до мене поваги.
Вона нахилилася вперед, усміхаючись достатньо лиш для того, щоб демонструвати кінчики своїх дрібних білих зубів. Я відчув запах ментолу. Чи евкаліпту? Чи того й того?
— Дозволь мені бути відвертою, о’кей? Для хлопця, котрий досі живе в Брукліні зі своїми батьками, у тебе надзвичайно роздуте уявлення про власну важливість в існуючому порядку речей. Ти гадаєш, ніхто більше не зможе обсцикати могили отих недоумкуватих гівнюків, що своїми гульками допразникувалися до смерті? Помізкуй краще. У мене є з півдюжини стрингерів, які можуть це робити і, можливо, подаватимуть матеріали, кумедніші за твої.
— То чому б мені не піти, і ти з’ясуєш, чи це дійсно так? — Я був уже доволі розлюченим.
Джерома вищирилася, з клацанням прикусивши зубами евкаліптовий льодяник.
— На твою ласку. Але, якщо ти підеш, «Говорячи зле про мертвих» не піде разом із тобою. Це моя назва, моя рубрика, і вона залишиться тут, у «Цирку». Звичайно, ти тепер маєш деяку репутацію, не буду цього заперечувати. Тож вибір за тобою, хлопчику. Можеш повернутися до свого комп’ютера і потоптатися по Бампу або звернутися до «Нью-Йорк Пост». Ймовірно, вони тебе візьмуть. Закінчиться тим, що ти писатимеш замітки для шостої шпальти, де їх друкують без імені автора. Якщо таке надимає тобі вітрила, впрягайся.
— Я напишу цей некролог. Але ми повернемося до цього питання, Джеррі.
— Аж ніяк, не за мого урядування. І не називай мене Джеррі. Не наражайся.
Я підвівся, щоб уже йти. Обличчя в мене палало. Мабуть, я був схожим на дорожній знак «Стоп».
— І візьми «юку», — сказала вона. — Та візьми собі, збіса, дві. Вони вельми втішливі.
Я кинув на вазу погордливий погляд і пішов, стримавши (заледве) дитяче прагнення хряснути дверима.
Якщо ви собі уявляєте якусь заклопотану редакцію новин, на кшталт тієї, яку бачите за спиною у Вулфа Блітцера[293] по «Сі-Ен-Ен», або в тому старому фільмі про те, як Вудворт із Бернстайном загнали в глухий кут Ніксона, забудьте[294]. Як я вже казав, більшість тих, хто пишуть для «Цирку», працюють удома. Наше «репортерське гніздечко» (якщо
