Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— Тихо, — велів Райдаут. — Усі замовкніть.

Усі замовкли. Райдаут заплющив очі. Його губи повільно рухалися. Годинник Кет відрахував двадцять секунд, потім — тридцять. Піт зволожив її руки. Вона витерла їх об светр, а потім знову взяла мітлу. «Ми виглядаємо як люди, що зібралися біля смертного ложа», — подумала вона.

Там, надворі, у ринвах завивав вітер.

Райдаут розплющив очі й нахилився до Ньюсома.

— Господи, диявол сидить усередині чоловіка цього. Чужинець, що пожирає плоть його та кістки. Допоможи мені вигнати його, як Сину Своєму, що виганяв демонів із чоловіка в землі Гадаринській. Допоможи мені заговорити до маленького зеленого бога агонії, що сидить усередині Ендрю Ньюсома, голосом твоїм незборимим.

Він нахилився ще ближче. Він охопив пальцями покрученої артритом руки горло Ньюсома, наче мав намір задушити його. Нахилився ще ближче та засунув два пальці другої руки мільйонерові в рота. Скрутив їх і потягнув униз щелепу.

— Виходь, — мовив він. Він наказував, та його голос лишався м’яким. Шовковим. Майже улесливим. Від нього на спині та руках Кет повстали сироти. — Виходь в ім’я Ісуса. Виходь в ім’я всіх святих і мучеників. Виходь в ім’я Господа, який дозволив тобі увійти, а тепер велить вийти. Виходь на світло. Покинь свою обжерливість і виходь.

Нічого не сталося.

— Виходь в ім’я Ісуса. Виходь в ім’я всіх святих і мучеників. — Його рука трішки зігнулася, і Ньюсом захрипів. — Ні, не йди глибше. Ти не сховаєшся, маленький дияволе. Виходь на світло. Ісус велить тобі. Святі й мученики велять тобі. Господь велить тобі перервати трапезу плоттю чоловіка цього та вийти.

Холодна рука схопила Кет за передпліччя, від чого жінка мало не скрикнула. Це була Меліса. Очі широко розплющені. Нижня щелепа відвисла. Шепіт домогосподарки був шорстким, наче наждачний папір.

— Дивись.

У горлі Ньюсома, над рукою Райдаута, яка нещільно охоплювала шию хворого, з’явилася пухлина розміром із воло. Вона повільно рухалася до рота. Кет у житті не бачила нічого такого.

— Добре, — ледь не наспівував Райдаут. Піт заливав його обличчя, комір його сорочки зіжмакався та потемнів. — Виходь. Виходь на світло. Ти вже нажерся, маленький виплодку темряви.

Вітер перейшов на крик. Дощ, який уже наполовину обернувся на град, тарабанив по шибках, наче уламки бомби. Блимнуло світло, і пролунав тріск.

— Господь дозволив тобі увійти, а тепер повеліває вийти. Ісус велить тобі вийти. Святі та мученики…

Райдаут відпустив горло Ньюсома, відсмикнувши руки, наче доторкнувся до чогось гарячого. Та рот Ньюсома не закрився. Більше того: він відкрився ще ширше, спершу ніби в глибокому позіханні, а потім — у німому лементі. Його очі закотилися, а ноги затрусилися. З нього полилася сеча, та простирадло під ним потемніло, наче вологий комір Райдаута.

— Годі, — втрутилася Кет і рушила вперед. — Він же б’ється в корчах. Ви маєте припи…

Дженсен різко відтягнув її назад. Вона обернулася і побачила, що його обличчя, зазвичай рум’яне, стало блідим як смерть.

Щелепа Ньюсома відвисла майже до грудної клітини. Нижня частина його обличчя розпливлася в грандіозному позіханні. Кет почула, як скронево-щелепні зв’язки заскрипіли, наче колінне сухожилля під час інтенсивної фізіотерапії, — звук нагадував скавучання старого шарніра. Світло в кімнаті вимкнулось, ввімкнулось, вимкнулось і знову ввімкнулось.

— Виходь! — кричав Райдаут. — Виходь!

У темряві рота Ньюсома, за зубами, виникло щось міхурчасте, вкрите волосинками. Воно пульсувало.

Дзвінкий удар, тріск — і шибка розбилася на друзки. Кухлики з кавою впали на підлогу й також розбилися. Раптом у кімнату влетіла гілка. Світло згасло. Генератор увімкнувся знову. Цього разу не бурчав, а рівномірно гудів. Коли світло повернулося, Райдаут лежав біля Ньюсома — руки розкидані в різні боки, а обличчя встромлене у вологу пляму на простирадлі. З розчепіреного рота Ньюсома щось сочилося, і зуби чоловіка лишали сліди на безформному тілі, прикрашеному маленькими зеленими шипами.

«Ні, не тенісний м’ячик, — подумала Кет, — радше м’ячик «куш» [265], яким люблять гратися дітлахи».

Тоня побачила це й побігла назад у коридор. Жінка низько опустила голову і, сплівши руки на потилиці, закрила вуха передпліччями.

Зелена штукенція впала Ньюсому на груди.

— Пирсни на нього! — крикнула Кет до Дженсена. — Пирсни, доки він не втік.

Так. А тоді вони запхають його в баночку для зразків і щільно закрутять кришку. Дуже щільно.

Розплющені очі Дженсена світилися порожнечею. Він був схожим на сновиду. Вітер повіяв у кімнату та скуйовдив його волосся. Зі стіни впала картина. Дженсен протягнув уперед руку з аерозолем і натиснув на пластмасову кнопку. Почувся свист, а потім чоловік підскочив, репетуючи. Він спробував повернутися (певно, щоб утекти, як Тоня), але перечепився та впав на коліна. Кет була надто приголомшеною, щоб поворухнутися — не могла навіть підняти руку, — але якась частина її мозку досі функціонувала, адже вона одразу збагнула, що трапилося. Дженсен повернув аерозоль до себе, і замість того, щоб знешкодити перцевим газом зелену штуку, яка зараз повзала по волоссю непритомного преподобного Райдаута, він пирснув ним собі в очі.

— Не пускайте його до мене! — волав Дженсен. — Він наосліп відповз від ліжка. — Я нічого не бачу, не пускайте його до мене!

Вітер перейшов у шквал. Сухе листя легко відірвалося від гілляки, яка залетіла крізь вікно, і закружляло кімнатою. Зелена штука впала на підлогу зі зморшкуватої, обпаленої сонцем потилиці Райдаута.

Кет почувалася так, наче опинилася під водою. Вона замахнулася на мерзоту щетинистим кінцем мітли, але не влучила. Штукенція зникла під ліжком — вона навіть не котилася, а ковзала підлогою.

Дженсен повз уперед і намацав головою стіну, за крок від якої був вихід.

— Де я? Я нічого не бачу!

Ньюсом сидів і приголомшено роззирався навкруги.

— Що відбувається? Що трапилося?

Мільярдер відштовхнув від себе голову преподобного Райдаута, і той м’яко сповз із ліжка на підлогу.

Меліса нахилилася над ним.

— Не роби цього! — крикнула Кет, та було вже запізно.

Кет не знала, чи була та штукенція справді богом, чи просто дивним різновидом п’явки, але мерзота була напрочуд швидкою. Вона вискочила з-під ліжка, перекотилася через плече Райдаута, стрибнула Мелісі на руку та полізла вгору. Жінка намагалася скинути її, але марно. «На тих маленьких шипах якась липка речовина, — сказала частина мозку Кет, яка досі працювала, тій — значно більшій, — яка вже відключилася. — Наче клей на лапках мухи».

Меліса бачила, звідки вилізла та бридота, тому навіть у стані критичної паніки чинила мудро та затулила рота обома