Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
Дженсен і Меліса з жахом вирячилися на неї. У Ньюсома відвисла щелепа. Якщо з ним і говорили коли-небудь так, то це було дуже давно. Тільки Райдаут виглядав невимушено. Він єдиний зараз посміхався. Як батько, що всміхається до чотирирічної капризулі. Це бісило її.
— Ви б уже могли ходити. Бог свідок — я намагалася змусити вас це зрозуміти, і тільки Бог знає, скільки я — знову і знову — пояснювала вам, що потрібно робити, аби підняти вас із ліжка та поставити на ноги. Тільки доктор Ділавар із Сан-Франциско наважився сказати вам про це — тільки він один, — а ви на знак подяки обізвали його педиком.
— Він і був педиком, — зазначив Ньюсом. Його пошрамовані руки стислися в кулаки.
— Вам боляче, так. Так воно і є. Та це можна подолати. Я бачила, як люди долали це, і не раз, а багато. Та тільки не багатій, котрий намагається відкупитися від болю та сліз, потрібних для одужання, дзвінкою монетою. Але ви відмовляєтеся. Таке я також бачила, тому чудово знаю, що буде потім. Різноманітні шептуни та шахраї стікаються, наче п’явки до ноги пораненого в болоті. Часом шептуни приносять усілякі магічні креми. Часом — магічні таблетки. Цілителі приїжджають із голослівними заявами про велику Божу силу. Іноді це навіть приносить часткове полегшення. А чому б і ні, коли основна частина болю ховається в голові, витворена ледачим мозком, який розуміє тільки одне: для одужання потрібно пройти через біль.
Її голос затремтів, зриваючись на дитяче сопрано. Кет нахилилася до нього.
— Татку, мені боли-и-ить! Та полегшення ніколи не триває довго, тому що в м’язах нема тонусу, а сухожилля досі слабке. Кістки ще недостатньо зміцніли, щоб витримувати вагу. А коли ви телефонуєте цьому хлопцеві, щоб сказати, що біль повернувся, — якщо, звісно, здатні на це, — то знаєте, що він вам скаже? Що вам забракло віри. Проте якби ви помізкували над цим так, як над своїми підприємствами чи інвестиціями, то знали б, що у вас в горлі не сидить маленький живий тенісний м’ячик. Чорт забирай, Енді, ви надто старий, щоб вірити в Санта Клауса.
Тоня з ганчіркою, яка звисала з руки, підійшла до пройми дверей та стала біля Меліси, витріщившись широко розплющеними очима на Кет.
— Тебе звільнено, — промовив Енді майже доброзичливо.
— Так, — сказала Кет. — Звісно ж. От тільки це найкраще, що було зі мною за весь останній рік.
— Якщо ви звільните її, — втрутився Райдаут, — я також буду змушений піти.
Ньюсом витріщився на преподобного. Збитий із пантелику, він вигнув брови. Його руки почали розминати стегна та гомілки — як завжди, коли він зволікав із прийняттям знеболювального.
— Вона потребує напучування. Най святиться ім’я твоє, Господи, — Райдаут нахилився до Ньюсома, сплівши за спиною руки в замок. Він нагадував Кет стару ілюстрацію до Вашингтона Ірвінга — шкільного вчителя Ікабода Крейна. — Вона своє сказала. Можна тепер я висловлюся?
Ньюсом ще більше спітнів, та досі усміхався.
— Завдайте їй гарту. Порвіть, розтопчіть. Гадаю, я хочу це почути.
Кет сміливо поглянула священику в обличчя. Темні, запалі очі бентежили, та все ж вона не відвела погляду:
— Насправді я також.
Руки Райдаута все ще були складені за спиною, рожевий череп трохи просвічував крізь його тонке волосся, а довге обличчя набуло урочистого вигляду. Він оглядав її. А потім запитав:
— Ви ж самі ніколи не страждали, правда?
Кет відчула гостру потребу уникнути цього питання, просто відвести погляд, або і те, й інше одразу. Притлумила в собі це бажання:
— Коли мені було одинадцять, я впала з дерева та зламала руку.
Райдаут округлив губи й свиснув: одна немелодійна, майже глуха нота.
— Зламали руку, коли вам було одинадцять. О, певно, це були справжні тортури.
Вона почервоніла. Вона знала цю особливість себе й ненавиділа її, але не могла перекрити доступ жару.
— Принижуйте мене, скільки вам заманеться. Те, що я сказала, базується на роках роботи з пацієнтами, які страждають від болю. Це медична точка зору.
А зараз він скаже, що виганяв демонів, маленьких зелених божків чи ще щось там, ще коли я під стіл пішки ходила.
Та він цього не сказав.
— Не сумніваюся, — відповів священик. — І впевнений, що ви майстер своєї справи. Впевнений, що ви встигли надивитися на всіляких симулянтів та позерів. Ви добре знаєте їх. Ну а я добре знаю вас, міс, бо бачив багатьох таких, як ви. Зазвичай вони не такі гарненькі, як ви, — нарешті відгомін акценту: гарненькі прозвучало як гагненькі, — але їхня погорда щодо болю, який самі ніколи не відчували, який не здатні збагнути, завжди однакова. Вони працюють із лежачими хворими, пацієнтами, страждання яких варіюються від слабкого болю до палючої, нестерпної агонії. І через певний час це все починає виглядати перебільшенням та симуляцією, чи не так?
— Це зовсім не правда, — заперечила Кет. Що трапилося з її голосом? Він враз принишк.
— Ні? А коли ви згинаєте їхні ноги, а вони починають кричати на п’ятнадцяти — або навіть десяти градусах, — чи не з’являється у вас думка (спершу в глибині свідомості, а потім усе ясніше і чіткіше), що вони байдики б’ють? Відмовляються докласти зусиль? Може, навіть випрошують співчуття? Коли ви заходити в кімнату, а їхні обличчя бліднуть, чи не думаєте ви: «О, зараз мені знову доведеться мати справу з цим ледачим вайлом»? Чи не викликає у вас огиду — у вас, яка раз упала з дерева та зламала, прости Господи, руку, — що вони благають, аби їх поклали назад до ліжка чи щоб їм дали додаткову дозу морфію або ще чого?
— Це так несправедливо, — сказала Кет. Та її голос уже ледь відрізнявся від шепоту.
— Колись давно, коли ви ще були новенькою в цій справі, ви вміли розпізнавати агонію, — вів далі Райдаут. — У ті далекі часи ви б повірили у те, що побачите за кілька хвилин, бо в глибині душі знали, що там сидить лихий
