Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— Деякі з моїх пацієнтів справді плаксії. — Кет зухвало глянула на Ньюсома. — Певно, це звучить жорстоко, але правда часом дійсно є жорстокою. І дехто справді симулянт. І якщо ви не знаєте цього, то ви сліпий. Або дурний. Не вірю ні в одне, ні в інше.

Він уклонився, наче вона зробила йому комплімент, — на її думку, вона й справді його зробила.

— Звісно, я знаю. Але тепер, у глибині душі, ви вірите, що всі вони такі. Ви стали невразливою, наче солдат, який провів надто багато часу на полі бою. А на містера Ньюсома напали. Захопили. Демон, який сидить усередині нього, став таким дужим, що обернувся на бога, і я хочу, щоб ви побачили, як він вийде назовні. Гадаю, це суттєво покращить ваше ставлення. І впевнений, що це точно перемінить ваші погляди на біль.

— А якщо я захочу піти?

Райдаут посміхнувся.

— Ніхто не затримуватиме вас тут, міс Доглядальнице. Як і всі творіння Божі, ви маєте свободу вибору. Я не попрошу нікого утримувати вас, та й сам не робитиму цього. Та я не вірю, що ви — боягузка, просто зашкарубла. Закам’яніла.

— Ви — шахрай, — відповіла Кет. Розлючена, вона була на межі сліз.

— Ні, — відповів Райдаут м’яким голосом. — Коли ми залишимо цю кімнату — з вами або без вас, — містер Ньюсом звільниться від агонії, яка пожирає його. Біль залишиться, та, коли не буде агонії, містер Ньюсом зможе подолати його. Можливо, навіть із вашою допомогою, міс, якщо ви добре засвоїте цей урок покори. Ви все ще хочете піти?

— Я залишуся, — сказала вона. А потім додала: — Дайте мені коробку для обідів.

— Але… — почав було Дженсен.

— Віддайте її, — втрутився Райдаут. — Дайте їй обстежити її, як захоче. Але годі балачок. Якщо я справді збираюся зробити це, час починати.

Дженсен передав їй довгу чорну коробку для обідів. Кет відкрила її. Дружина якогось робітника могла б покласти всередину сендвічі для чоловіка та маленьку коробочку «Таппервеа» з фруктами, проте там лежала порожня пляшечка з чорного скла з великим горлом. Під конусоподібною кришкою, прикріпленою дротяним хомутом, які використовують у термосах, був аерозоль. І більше нічого. Кет обернулася до Райдаута. Витягла аерозоль і приголомшено подивилася на етикетку.

— Перцевий спрей?

— Перцевий спрей, — погодився Райдаут. — Не знаю, чи дозволений він у Вермонті — підозрюю, що все ж таки ні, — але там, звідки я родом, його можна придбати в кожному господарчому магазині. — Він повернувся до Тоні. — А ви?…

— Тоня Мерсден. Я готую для містера Ньюсома.

— Дуже приємно з вами познайомитися, мем. Перш ніж ми почнемо, мені потрібна ще одна річ. У вас є щось на кшталт ключки? Можливо, бейсбольна бита?

Тоня похитала головою. Пориви вітру знову посилилися; світло блимнуло, а генератор у гаражі за будинком щось буркнув.

— А як щодо мітли?

— О, так, сер.

— Сходіть по неї, будь ласка.

Тоня пішла. Запанувала тиша, якщо не брати до уваги вітру. Кет думала, що сказати, та нічого не лізло в голову. Прозорі краплинки поту стікали по вузьких щоках Ньюсома, пошрамованих внаслідок катастрофи. Усе стікали й стікали, як тоді, коли уламки «Гольфстріму» палали у зливі позаду нього.

Я ніколи не казала, що йому не боляче. Лишень те, що він міг би впоратися з болем, якби проявив хоча б половину тієї сили волі, якою послуговувався роками, доки створював свою будівельну імперію.

Але що, як вона помилялася?

Навіть якщо так, це зовсім не означає, що в ньому сидять живі тенісні м’ячики, які ссуть біль, наче вампіри — кров.

Не було ніяких вампірів, та й богів агонії ніяких не було… Проте коли вітер завив так моторошно, що весь будинок затремтів до кісток, така ідея видалася дуже навіть правдоподібною.

Тоня повернулася з мітлою. Вона мала такий вигляд, наче нею ніколи не підмітали нічого, окрім дрібної купки бруду з підлоги на совок. Нейлонові ворсинки були яскраво-синіми. Руків’я, що сягало чотирьох футів завдовжки, було виготовлено з пофарбованої деревини. Тоня з сумнівом тримала інструмент:

— Вам потрібно це?

— Гадаю, згодиться, — відповів той, хоча Кет не чула великої певності в його голосі. Їй спало на думку, що Ньюсом може бути не єдиним із присутніх у цій кімнаті, хто припускався прорахунків останнім часом. — Але краще дати її нашій скептичній доглядальниці. Не ображайтеся, міс Марсден, — у молоді швидші рефлекси.

Тоня нітрохи не здавалася ображеною — навпаки, у її вигляді відчувалося полегшення. Вона віддала мітлу, а Меліса взяла її, щоб передати Кет.

— І що я маю з нею робити? — поцікавилася Кет. — Їздити верхи?

Райдаут посміхнувся, виставляючи напоказ гнилі та зруйновані рештки зубів.

— Якщо до вас додому коли-небудь потрапляв кажан або єнот, ви здогадаєтеся, коли настане час. Тільки запам’ятайте: спершу щіткою, а вже потім — палицею.

— Гадаю, щоб добити його. А потому ви покладете його в баночку для зразків.

— Абсолютно точно.

— І поставите кудись на полицю, до решти своїх мертвих богів?

На це Райдаут не відповів нічого.

— Передайте, будь ласка, спрей містеру Дженсену.

Кет виконала прохання. Після чого Меліса запитала:

— А мені що робити?

— Дивіться. І моліться, якщо знаєте як. За мене та за містера Ньюсома. Щоб моє серце витримало.

Кет, яка вже передчувала, як він готується розігрувати серцевий напад, не сказала нічого. Просто відійшла від ліжка, стискаючи обома руками руків’я мітли. Скривившись, Райдаут сів до Ньюсома. Його коліна хруснули, і цей звук був схожим на постріл.

— Послухайте, містере Дженсен…

— Так?

— Ви матимете час — ми оглушимо його, — та все ж раджу діяти швидко. Так само швидко, як колись на футбольному полі, згода?

— Хочете, щоб я облив його сльозогінним газом?

Райдаут знову коротко всміхнувся, і тут Кет спало на думку, що вигляд у чоловіка справді хворобливий.

— Ні, не сльозогіний — таке заборонено навіть там, звідки я родом, — та ідею ви вловили, так. А тепер, будь ласка, тиша.

— Хвилиночку. — Кет поставила мітлу біля ліжка та запустила руки спершу в лівий, а потім і в правий рукав, та не знайшла нічого, крім простої бавовняної сорочки та кістлявої плоті під нею.

— У рукаві немає нічого, міс Кет. Обіцяю.

— Швидше, — простогнав Ньюсом. — Мені погано. Мені завжди