Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— Лісо, зараз ніхто з нас не налаштований на випічку.

Ось іще дещо, що Кет Макдональд збагнула про мегабагатіїв, цих доларових малюків, які змогли назбирати такі незбагненні суми грошей: вони завжди абсолютно впевнено висловлювалися від імені всіх присутніх.

Меліса зблиснула ледь помітною посмішкою Мони Лізи, крутнулась на підборах (це був майже пірует) і вийшла з кімнати. Висковзнула з кімнати. Їй було щонайменше сорок п’ять, але здавалася вона молодшою. Жінка не була сексі — нічого настільки вульгарного. Радше вона мала шарм Снігової королеви — це навіювало Кет думки про Інґрід Берґман[261]. Крижана вона чи ні, а чоловікам, як припускала Кет, хотілося дізнатися, як виглядатиме її позбавлене заколок волосся. Як виглядатиме її коралова помада, розмазана по зубах та щоці. Кет, що вважала себе товстункою, принаймні раз на день нагадувала собі не заздрити цьому гладенькому, холодному обличчю. Чи цій серцеподібній дупці.

Кет перейшла на інший бік ліжка та заходилася працювати з лівою ногою Ньюсома, аж доки він знову не заволав їй:

— Годі, цур тобі в зуби, ти що, хочеш мене вбити?

«Якби ти був іншим пацієнтом, я б пояснила тобі правду життя, — подумала вона. — Я б сказала тобі перестати шукати, де б можна було зрізати кути, бо таких місць немає. Навіть для шостої найбагатшої людини у світі. Якщо ти дозволиш, я допоможу, та, доки ти шукатимеш способи відкупитися від цієї погані, ти будеш сам-один».

Вона поклала подушечку йому під коліно. Схопила обвислі мішки, які до цього часу мали вже стати м’язами. Стала згинати ногу. Чекала, коли він закричить, аби вона спинилася. І вона спинилась. Бо п’ять тисяч доларів на тиждень складалися в чверть мільйона доларів на рік. А він знав, що купує і її мовчанку також? Як він міг не знати?

Тепер розкажи їм про лікарів — Женева, Лондон, Мадрид, Мехіко, і так далі, і тому подібне.

— Я був у лікарів по всьому світу, — розповідав він їм, промовляючи зараз до Райдаута. Преподобний усе ще не зронив ні слова, просто сидів на стільці з червоним підборіддям, надміру виголеною шиєю, яка нависла над застібнутою на всі ґудзики сорочкою сільського священика. Він носив великі жовті робочі черевики. Підошва одного з них торкалася чорної коробочки для обідів. — Краще було б провести телеконференцію, зважаючи на мій стан, але в моєму випадку це було неможливо. Тому, попри весь цей біль, я їздив особисто. Ми побували майже скрізь, правда ж, Кет?

— Справді так, — сказала вона, продовжуючи дуже повільно згинати ногу пацієнта. Ногу, якою б він уже давно ходив, якби не його дитяче ставлення до болю. Що за розбещена дитина. На милицях, так, але ж ходив. А через рік він би вже зміг викинути милиці геть. От тільки через рік він усе ще залишатиметься в цьому витворі мистецтва за дві тисячі доларів — лікарняному ліжку. А вона все ще буде з ним. Отримуватиме плату за мовчанку. Скільки буде достатньо? Два мільйони? Тепер вона казала собі це, хоча зовсім недавно була певна, що їй і половини мільйона вистачить, але відтоді вона підняла планку. У цьому плані гроші жахливі.

— Ми спілкувалися зі спеціалістами в Мехіко, Женеві, Лондоні, Римі, Парижі… де ще, Кет?

— Відні, — відповіла вона. — І, звісно ж, у Сан-Франциско.

Ньюсом фиркнув:

— Лікар казав мені, що я сам виробляю свій біль. Він казав, що це істерична конверсія. Щоб уникнути важкої роботи з реабілітації. Та він був пакі. Ще й педик. Педик пакі, як вам така комбінація? — Він коротко реготнув і втупився очима в Райдаута. — Я ж вас не образив, преподобний?

Райдаут заперечно похитав головою з боку в бік. Двічі. Дуже повільно.

— Це дуже добре. Годі, Кет, досить.

— Ще трохи, — припрошувала вона.

— Годі, я сказав. Більше я не можу витримати.

Вона дозволила нозі опуститись і заходилася працювати з його лівою рукою. Ньюсом був не проти. Він часто казав людям, що обидві його руки також зламані, але це — неправда. Ліву руку він просто вивихнув. Він також казав людям, що йому пощастило не опинитися в інвалідному візку, але переповнене різноманітними наворотами ліжко свідчило, що найближчим часом він не збирався скористатися цією удачею. Наворочене лікарняне ліжко було його інвалідним візком. Він їздив на ньому по всьому світу.

«Невропатичний біль. Це велика загадка. Можливо, нерозв’язна. Ліки більше не діють».

— Лікарі прийшли до консенсусу: я страждаю на невропатичний біль.

І боягузтво.

— Це велика таємниця.

І чудове виправдання.

— Можливо, нерозв’язна.

Особливо якщо і не намагаєшся.

— Ліки більше не діють, і лікарі не здатні мені допомогти. Ось чому я покликав вас сюди, преподобний Райдауте. Ваші рекомендації в сфері… е-е-е… зцілення… дуже вражають.

Райдаут підвівся. Кет тільки тепер побачила, що він дуже високий. А тінь за його спиною була ще вищою. Вона майже торкалася стелі. Очі, що глибоко запали в очниці, велично дивилися на Ньюсома. Священик мав харизму, щодо цього можна не сумніватися. Це її не здивувало, шахраям без неї ніяк, але Кет не розуміла, наскільки вона в нього сильна, аж доки старий не став перед ними на повний зріст. Дженсен навіть задер голову, щоб поглянути на нього. Краєм ока Кет помітила якийсь рух. Глянула вбік і побачила Мелісу, яка стояла у дверному прорізі. Отже, тепер тут зібралися всі, окрім кухарки Тоні.

За вікном вітер піднявся до пронизливого крику. Скло в шибках затремтіло.

— Я не зцілюю, — мовив Райдаут. Кет гадала, що він з Арканзасу — принаймні Ньюсомів «Гольфстрім IV» останньої моделі підібрав його саме там, — але його голос був позбавлений акценту. А ще він — неживий.

— Ні? — розчаровано глянув на нього Ньюсом. Ображено. Може, подумала Кет, трохи налякано. — Я відправив команду детективів, і вони запевнили мене, що в багатьох випадках…

— Я виганяю.

Кошлаті брови Ньюсома поповзли вгору:

— Перепрошую?

Райдаут підійшов до ліжка і став там, вільно склавши руки на рівні плоского паху. Глибоко посаджені очі похмуро дивилися на людину в ліжку.

— Я знищую паразита, який харчується скаліченим тілом, так само як дезінсектори знищують паразитів, термітів, наприклад, які пожирають