Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

руками. Штукенція скочила їй на шию, перелізла через щоку й приземлилася на ліве око. Вітер завив, і Меліса разом з ним. Крик жінки втілював таку міру болю, яка б не вписалася в десятибальну шкалу болю, наявну в лікарнях. Агонія Меліси перевалювала за сто — так страждає людина, яку варять заживо. Вона відступила назад, упиваючись нігтями в чудовисько на оці. Воно пульсувало все швидше, і Кет почула низький, плавний звук, доки штукенція продовжувала обід. То було плямкання.

«Йому байдуже, кого пожирати», — подумала Кет. Вона збагнула, що наближається до волаючої, поглинутої болем жінки.

— Зупинись! Мелісо, ЗУПИНИСЬ!

Меліса не зважала. Вона й далі задкувала. Жінка перечепилася через гілляку, що завітала на гостину до кімнати, та поповзла далі. Кет стала біля неї на коліно і вдарила мітлою прямо по обличчю Меліси. Якраз туди, де почвара поїдала око нещасної.

Хлюп — і мерзота з’їхала вниз по щоці, лишаючи по собі смуги липкого слизу. Вона поповзла по вкритій листям підлозі до гілки, під якою хотіла заховатися, як під ліжком. Кет схопилася на ноги й наступила на потвору. Відчула, як вона розплющилася під її важкими черевиками «Нью Беленс». Зеленкувата юшка розлетілася в різні боки, наче Кет наступила на повітряну кульку зі шмарклями.

Кет знову опустилася на підлогу, цього разу — на обидва коліна, та обійняла Мелісу. Спершу жінка пручалася, і Кет відчула, як кулак ледь зачепив її вухо. Урешті Меліса заспокоїлася та, важко дихаючи, запитала:

— Воно зникло? Кет, воно зникло?

— Мені краще, — вражено мовив Ньюсом десь позаду них — наче з іншого світу.

— Так, воно зникло, — відповіла Кет. Вона уважно вдивлялася в обличчя Меліси. Око, на яке приземлилася мерзота, налилося кров’ю, але загалом виглядало нормально. — Ти можеш бачити?

— Так. Трішки туманно, та потроху роз’яснюється. Кет… цей біль… це наче кінець світу.

— Хто-небудь, промийте мені очі! — репетував Дженсен. У його голосі звучало обурення.

— Промий свої очі сам, — весело сказав Ньюсом. — У тебе ж є дві здорові ноги, чи не так? Гадаю, в мене також будуть, коли Кет поверне їх до робочого стану. Хто-небудь, гляньте, що з Райдаутом. По-моєму, цей мудило відкинув копита.

Меліса все ще витріщалася на Кет одним блакитним, а іншим — червоним і сльозливим оком.

— Той біль… Кет, ти просто не уявляєш собі цього болю.

— Насправді, — відповіла Кет, — уявляю. Тепер.

Вона залишила Мелісу сидіти біля гілки, а сама підійшла до Райдаута. Спробувала знайти пульс, але їй не вдалося. Не було навіть лихоманливого тремтіння серця, яке все ще намагається вижити. Здавалося, страждання Райдаута завершилися.

Генератор заглох.

— Блядь, — прокоментував це Ньюсом, усе ще весело. — Я заплатив сімдесят тисяч доларів за той шматок японського лайна.

— Хто-небудь, промийте мені очі! — ревів Дженсен. — Кет!

Кет розтулила рота, щоб відповісти, але передумала. У темряві, яка поглинула кімнату, щось заповзло їй на руку.

Для Расса Дора

Той автобус — інший світ

Я не дуже люблю виступати на публіці. Коли стою перед глядачами, то завжди почуваюся якимось самозванцем. І річ не в тому, що я — самітник (хоча до певної міри так і є: можу сам-один поїхати з Мейну до Флориди та бути при цьому абсолютно щасливим). І це не страх сцени, хоча він також досі наявний, коли стою перед двома чи трьома тисячами людей. Це звичний стан для багатьох письменників. Нам значно легше виступати перед маленькими аудиторіями, коли кількість слухачів обмежується кількома дюжинами. Відчуття, що ти не та людина і не в тому місці, породжене глибинним розумінням, що, кого б — чи що б — глядачі не прийшли побачити, вони цього не знайдуть. Адже та частина мене, яка пише історії, існує лише на самоті. А той, хто виходить на сцену травити анекдоти та відповідати на запитання, є лишень жалюгідною заміною справжнього письменника.

У листопаді 2013 року в Парижі я їхав на свій фінальний виступ у «Гран-Рексі» [266] (а там можуть розміститися до 2800 глядачів). Я нервувався і був трохи не у своїй тарілці. Їхав на задньому сидінні великого чорного джипа. Вулиці були вузькими, а трафік — щільним. Я тримав стос папірців — кілька ремарок, уривки текстів — у папці на колінах. На світлофорі ми зупинилися біля автобуса — дві великі машини стояли так щільно одна до одної, що ледь не торкалися. Я зазирнув у вікно автобуса та побачив жінку в діловій сукні, яка, певно, їхала додому з роботи. Тієї миті мені дуже сильно захотілося опинитися біля неї, так само їхати додому, де на мене чекала б смачна вечеря та кілька годин читання при хорошому освітленні в затишному кріслі, а не їхати в театр, битком набитий фанами, мову яких я не розумію.

Мабуть, la femme відчула мій погляд. Або, що ймовірніше, їй просто було нудно читати газету. Що б там не було, вона підняла голову та глянула на мене — між нами був фут, не більше. Наші очі зустрілися. Мені здалося, що в її погляді я побачив неясне бажання опинитися в красивому джипі, який їхав у світ сміху, світла та розваг, а не в її квартиру, де на неї чекає лише маленька вечеря (ймовірно, витягнута з морозильника і розігріта), вечірні новини та все ті самі старі сіткоми. Якби ми могли помінятися місцями, то обоє були б щасливішими.

Потім її погляд знову повернувся до газети, а мій — до папки з папірцями. Автобус поїхав своєю дорогою, а джип — своєю. Та в якусь мить ми були настільки близькі одне до одного, що могли доторкнутися до світу іншого. Тоді мені спала на думку ця історія. І коли я повернувся зі свого заокеанського турне, то