Мандри убивці - Робін Хобб

— Стулити пельки!

Це розпорядження стосувалося і мене. Я стояв біля дверей та дивився на стражників, стиснувши руками ґрати. Хлопець був занепокоєним, але забіяка поглядав на мене жадібно, наче акула, що кружляє довкола здобичі. Небагато бракувало, щоб він запрагнув мене вдарити. Я міркував, чи може це на щось придатися. Мені вже неабияк набридло діставати удари, але, здається, це єдина річ, у якій я останнім часом досяг успіху. Тож вирішив трохи натиснути, аби побачити, що з цього вийде.

— Чому вам не можна зі мною розмовляти? — зацікавлено спитав я.

Вони перезирнулися.

— Відійди від вікна й заткнися! — наказав мені сержант.

— Я ж просто спитав, — лагідно запротестував я. — Що поганого в тому, аби зі мною заговорити?

Сержант підвівся, а я відразу ж слухняно відступив назад.

— Мене зачинено, а вас тут троє. Я занудьгував, та й усе. Можете принаймні сказати мені, чи знаєте, що зі мною зроблять?

— Зроблять те, що мали зробити, коли вбили тебе вперше. Повісять над водою, порубають на шматки і спалять, бастарде, — потішив мене забіяка.

Сержант обернувся до нього.

— Знай мовчи. Він тебе підбурює, ідіоте. Не смійте ніхто сказати йому й слова. Жодного слова. Отак ці віттери й беруть над кимсь владу. Втягнувши до розмови. Так він убив Болта й увесь його загін. — Сержант прошив мене лютим поглядом, тоді так само сердито оббіг очима своїх людей. Ті повернулися на свої пости. Забіяка кинув мені глузливу посмішку.

— Не знаю, що вам про мене наговорили, але це все брехня, — озвався знову я. Ніхто не відповів. — Слухайте, я ж нічим від вас не відрізняюся. Мав би я таку магічну силу, то хіба сидів би тут під замком? Ні. Я лише цап-відбувайло, ото й усе. Ви всі знаєте, як воно буває. Коли щось піде не так, на когось мусять перекласти провину за це. От я і впав, як сливка в гівно. Що ж, гляньте на мене і подумайте про історії, які ви чули. Я познався з Болтом, коли він був із Регалом в Оленячому замку. Чи я схожий на людину, що могла б подужати Болта?

І так я плів і плів більшу частину їхньої варти. Не думаю, щоб зумів переконати когось у своїй невинуватості. Та міг принаймні впевнити їх, що ні моя мова, ні їхні відповіді нічим їм не загрожують. Я розповідав про моє минуле життя та безталання, певен, що невдовзі ці історії кружлятимуть у всьому таборі. Хоч і не знав, чи матиму з цього якусь користь, та стояв при дверях, міцно вхопившись за дверні ґрати, і непомітно викручував прут, за який тримався. Покручував туди й сюди, один за одним. Якщо вони й розхиталися, я цього не відчув.

Наступний день тягся й тягся. Я розумів, що кожна година наближає мене до небезпеки. Барл досі не прийшов подивитися на свого в’язня. Я був певен, що він тримає мене під замком, чекаючи, доки хтось з’явиться, і він збуде йому мене з рук. Боявся, що це буде Вілл. Не думаю, що Регал доручив би комусь іншому моє перевезення. Я не хотів чергової зустрічі з Віллом. Не відчував у собі сил, щоб протистояти йому. Цілий день я моцувався з ґратами і спостерігав за своїми наглядачами. Під кінець дня готовий був ризикнути. Після вечері, що складалася з сиру та вівсянки, ліг у ліжко та зосередився, щоб скіллити.

Обережно опустив стіни, побоюючись, що Барл тут як тут і чекає мене. Потягся назовні й нічого не відчув. Знову зосередився і спробував ще раз, але з такими ж наслідками. Розплющив очі та втупився в темряву. Від несправедливості цього мене аж знудило. Скілл-сни могли приходити й забирати мене, коли їм заманеться, але тепер, коли я прагну дістатися ріки Скіллу, вона цілковито мені недоступна. Я спробував ще двічі, а тоді пульсування головного болю змусило мене піддатися. Скілл не допоможе мені вибратися звідси.

Залишається Віт, — зауважив Нічноокий.

Відчувалося, що він дуже близько.

Я справді не уявляю, як це може мені допомогти, — зізнав­ся я йому.

Я теж. Але я прокопав лазівку під стіною на випадок, якщо ти зумієш вийти з клітки. Це було нелегко, бо земля замерзла, а колоди стіни вкопані глибоко. Та, якщо зумієш вибратися з клітки, я виведу тебе з міста.

Це розумний план, — похвалив я його. — Принаймні один із нас щось робив.

Знаєш, де моя нора цієї ночі? — У цій думці відчувалася приглушена веселість.

Де твоя нора? — слухняно спитав я.

Просто в тебе під ногами. Місця саме досить, щоб туди пролізти.

Нічноокий, це нерозумне зухвальство. Тебе могли помітити або знайти сліди твого прокопування.

Кільканадцять собак були тут переді мною. Ніхто не помітить, як я приходжу і відходжу. Я провів вечір, спостерігаючи за людським кролятником. Під усіма їхніми будинками є порожні місця. Дуже легко прослизнути від одного до іншого.

Будь обережний, — перестеріг я його, але не міг заперечити, що близькість до вовка дає мені розраду.

Я провів неспокійну ніч. Троє стражників пильнували, щоб нас постійно розділяли двері. Наступного ранку я спробував свої чари на старому ключникові, що подав мені кухоль чаю та дві скибки хліба з салом.

— То ви знали мого батька, — зауважив я, коли він просовував мені їжу крізь ґрати. — Бо я ні. Ми ніколи з ним не бачилися.

— Дякуй за це богам, — коротко відповів він. — Знати принца — не те саме, що любити його. Кий києм. Для нас правила й накази, а сам тим часом стругав байстрят. Так, я знав твого батька. Знав краще, ніж мені б цього хотілося.

І він відвернувся від ґрат, розвіявши мою надію зробити з нього союзника. Я відступив до свого ліжка, сидів там зі хлібом і чаєм, безнадійно втупившись у стіни. Черговий день тягся нескінченно. Я не сумнівався, що він наближає мене до Вілла, йому зосталося днем менше дороги сюди. Днем ближче до хвилини, коли мене поволочать назад до Трейдфорда. Днем ближче до смерті.

Посеред темної холодної ночі мене розбудив Нічноокий.

Дим. Багато.

Я схопився з ліжка. Підійшов до заґратованого віконця, виглянув. Старий спав на своїй лежанці. Хлопець і забіяка грали в кості, а другий чоловік тим часом обтинав собі нігті запоясним ножем. Усе було спокійно.

Звідки цей дим?

Піти подивитися?

Якщо зможеш. Будь обережний.

Коли ж це я не був обережним?

Минав час, я стояв обіч дверей камери і спостерігав за стражниками. Тоді Нічноокий знову дотягся до мене.

Це великий будинок, що пахне зерном. Горить у двох місцях.

Хтось здійняв тривогу?

Ніхто. Вулиці порожні й темні. Той кінець міста спить.

Я заплющив очі та розділив із ним його бачення. Будинок був коморою з зерном. Хтось підпалив його у двох місцях. В одному місці вогник ледь тлів, але у другому вже добре лизав дерев’яну стіну будівлі.

Повертайся до мене. Може, ми зуміємо скористатися цим.

Чекай.

Нічноокий цілеспрямовано побіг вулицею, прослизаючи від одного дому до іншого. Зернова комора позаду нас палала дедалі сильніше. Вогонь тріщав. Нічноокий зупинився, понюхав повітря і змінив напрямок. Невдовзі дивився на черговий вогонь. Той охоче пожирав прикриту скирту сіна позаду якогось сарая. Дим ліниво тягнувся вгору, відлітаючи в ніч.