Мандри убивці - Робін Хобб
Єдиним способом зробити це було виявити себе як загрозу для Регала. Таку загрозу, якою слід зайнятися негайно.
Я глянув угору, на схил кряжа, де тісно один до одного стояли три гігантські кедри. Там я зупинюся, розведу невеличке багаття і спробую поскіллити. Я нагадав собі, що не маю ельфійської кори, тож доведеться приготувати все для того, щоб пізніше добре відпочити.
Я тебе стерегтиму, — запевнив мене Нічноокий.
Кедри були величезними, їхні могутні гілки вгорі перепліталися так щільно, що земля внизу була чиста від снігу. Натомість густо настелено пахучої кедрової хвої, що нападала сюди з часом. Я влаштував собі з неї постіль, щоб не лежати просто на голій землі, тоді зібрав чималий запас хмизу для вогнища. Вперше заглянув до капшука, підібраного в Мунсеї. Там були кремінь і кресало. А ще п’ять чи шість монет, кілька гральних костей, зламаний браслет і загорнуте у шматок тканини пасмо білявого волосся. Аж надто вичерпний підсумок солдатського життя. Я вигріб ямку в землі та поховав там волосся, кості й браслет. Намагався не думати, хто зостався самотнім, коли загинула ця жінка: коханець чи дитина. Нагадав собі, що не я заподіяв їй смерть. А все-таки холодний голос у глибині моєї свідомості прошепотів слово «каталізатор». Не будь мене, вона й досі жила б. Якусь мить я почувався старим, утомленим і хворим. Потім змусив себе відкинути думки і про жінку-воячку, і про власне життя. Розвів вогонь, доклав до нього багато дров. Решту хмизу розклав так, щоб легко до нього дотягтися. Загорнувся в плащ, ліг на ложе з кедрової хвої. Глибоко вдихнув, заплющив очі та почав скіллити.
Здалося, що я зненацька пірнув у бистру річку. Не був готовим до такого легкого успіху, тож мене ледь не змило течією. Тут ріка Скіллу чогось здавалася дикою, глибшою і могутнішою. Я не знав, чи це мої власні здібності розвинулися, чи цьому була якась інша причина. Знайшов себе, зосередився і рішуче зібрав усі сили, щоб відмовитися від спокус Скіллу. Не хотів навіть міркувати про те, щоб сягнути думкою до Моллі та нашої дитини, побачити на власні очі, як росте наша донечка та як ведеться їм обом. Не потягся й до Веріті, хоч дуже цього прагнув. Сила цього скіллення була такою, що я, без сумніву, легко його знайшов би. Але не для цього я тут був. Я мав роздратувати ворога і мусив бути насторожі. Встановивши весь захист, який не відгороджував би мене від Скіллу, я скерував волю у бік Барла.
Потягся назовні, обережно шукаючи його. У разі атаки я був готовий блискавично підняти свої стіни. Я легко його знайшов, майже вражений тим, що він цілковито не відчув мого дотику.
Тоді мене прошив його біль.
Я сахнувся назад швидше, ніж потривожений морський анемон у зоставленій припливом калюжі. Шоковано розплющив очі, втупився у засипане снігом кедрове гілля. По моєму обличчі та спині стікав піт.
Що це було? — зажадав Нічноокий.
Ти й сам добре знаєш, — відповів я йому.
Це був найчистіший біль. Біль, незалежний від ушкодження, завданого тілу, біль, що не був ні горем, ні страхом. Всеохопний біль, наче кожну часточку тіла, всередині й на поверхні, палив вогонь.
А завдавали цього болю Регал і Вілл.
Потім я лежав, тремтячи, не через скіллення, а через Барлів біль. Це було страхіттям більшим, ніж міг збагнути мій розум. Я намагався скласти до ладу все, що відчув за цю коротку мить. Вілл і, можливо, якась тінь Карродового Скіллу тримали Барла так, щоб він не міг опиратися покаранню. Каррод виконував це завдання з ледь замаскованими жахом і огидою. Може, боявся, що одного дня такому покаранню піддадуть його самого. Найсильнішим Вілловим почуттям був гнів, що Барл мав мене в руках, але якось дозволив мені вислизнути. Та під цим гнівом приховувалося свого роду зачарування тим, що Регал робив із Барлом. Вілл не мав від цього задоволення. Ще ні.
А Регал мав.
Колись я знав Регала. Правда, не надто добре. Тоді він був просто молодшим із моїх дядьків, тим, що зовсім мене не любив. Давав волю цьому почуттю на хлоп’ячий лад, штовхаючи мене, дражнячи і тайкома щипаючи, а ще за кожної нагоди скаржачись на мене. Мені це не подобалося, він теж мені не подобався, але його поведінку ще можна було зрозуміти. Хлоп’ячі ревнощі, бо через старшого сина, батькового улюбленця, з’явився ще один конкурент і претендент на час і увагу короля Шрюда. За тих часів він просто був розпещеним молодим принцом, який заздрив старшим братам, що випереджали його в черзі спадкоємства престолу. Був зіпсованим, грубим, самолюбним.
Та був тоді людиною.
Те, що він випромінював хвилину тому, настільки перевершувало межі тієї жорстокості, яку я міг зрозуміти, що було майже незбагненним. Перековані втрачали свою людяність, але в їхній порожнечі зоставалася бодай тінь того, чим вони були раніше. Якби Регал розкрив свої груди і показав там зміїне кубло, я не був би вражений більше. Він цілковито відкинув людяність, замінивши її чимось похмурим. І це чоловік, якого Шість герцогств називає тепер королем.
Це чоловік, який вишле війська, щоб піймати Старлінг і Кеттл.
— Я повертаюсь, — попередив я Нічноокого і не дав йому часу заперечити.
Заплющив очі та кинувся у ріку Скіллу. Широко відкрився їй, втягуючи її холодну силу, не думаючи, що надмірна кількість цієї сили може мене зруйнувати. Тільки-но Вілл мене відчув, я заговорив до них:
— Регале, ти помреш від моєї руки. Це так само певно, як те, що Веріті знову правитиме королівством.
Тоді я вдарив їх усією нагромадженою силою.
Це був майже настільки ж інстинктивний вчинок, як стискання кулака. Я не планував цього, але зненацька зрозумів, що зробив із ними Веріті в Трейдфорді. У цьому не було жодного послання, нічого, крім шаленого вивільнення сили та звернення її проти них. Я широко відкрився перед ними, показав їм себе, а коли вони обернулися у мій бік, скерував проти них вибух усього зібраного мною Скіллу до останньої часточки. Як і Веріті, я не залишив собі нічого. Думаю, якби там був лише хтось один із них, я б цілковито випалив із нього Скілл. Натомість вони розділили удар між собою. Я ніколи не довідаюся, як це вплинуло на Барла. Може, був навіть вдячний за моє шаленство, бо воно зруйнувало концентрацію Вілла і звільнило бідолаху від витончених Регалових тортур. Я відчув, як нажахано вигукнув Каррод, коли його скіллення урвалося. Думаю, що Вілл міг би встояти й кинути мені виклик, якби Регал слабко не наказав йому: «Розривай, телепню, не ризикуй мною задля своєї помсти!» Не встиг
