Мандри убивці - Робін Хобб

Хтось підкладає цей вогонь. А тепер повертайся до мене!

Нічноокий швидко повернувся. По дорозі він побачив черговий вогонь, що гриз купу промасленого ганчір’я, запхнутого під рогом барака. Вітер, який постійно змінював напрям, роздмухав його. Полум’я лизнуло стовп, що підтримував будівлю, збігло по ньому вгору, нетерпляче закрутилося внизу, тягнучись до підлоги.

Зима своїм суворим морозом висушила місто так само ретельно, як найбільша літня спека. Простір між будинками був заповнений пристінками та наметами. Якщо пожежа так і залишиться непоміченою, до ранку з Мунсея зостанеться лише попіл. А з мене теж, якщо я залишуся у своїй камері.

Скільки тебе стереже?

Четверо. І двері зачинені.

Один із них має ключ.

Чекай. Побачимо, чи щось не зміниться на краще. Або ж вони відімкнуть двері, щоб мене вивести.

Десь у холодному містечку залунав людський голос. Помічено першу пожежу. Я стояв у камері, слухаючи вухами Нічноокого. Крик дедалі сильнішав, тож навіть наглядачі за моїми дверима стояли, питаючи один одного:

— Що це?

Один із них підійшов до вхідних дверей, відчинив їх. До приміщення дістався холодний вітер і запах диму. Забіяка відсахнувся і сповістив:

— Скидається на велику пожежу по той бік міста.

Двоє інших негайно ж виглянули за двері. Тривожне перемовляння розбудило старого. Він теж підійшов, виглянув. Надворі хтось пробігав із криком:

— Пожежа! Пожежа в зерновій коморі! Несіть відра!

Хлопець глипнув на сержанта.

— Мені піти й подивитися?

Той якусь мить повагався, але спокуса була надто сильною.

— Ні. Я піду, а ви залишайтесь тут. Пильнуйте.

Ухопив плаща та вибіг у ніч. Хлопець розчаровано дивився йому вслід. Тоді гукнув:

— Дивись! Ще полум’я! Там!

Забіяка вилаявся, тоді вхопив плаща.

— Піду подивлюсь.

— Але ж нам наказано зоставатися і стерегти бастарда.

— Ти зоставайся! Я зараз повернуся, хочу тільки глянути, що відбувається.

Він кинув ці останні слова через плече, поквапом віддаляючись. Хлопець і старий перезирнулися. Старий повернувся до своєї постелі й ліг, але хлопець далі визирав за двері. Зі своєї камери я бачив частину вулиці. Пробігла групка людей, тоді хтось над’їхав возом із упряжкою, віз швидко прокотився повз нас. Усі вони начебто прямували в бік пожежі.

— Наскільки все погано? — спитав я.

— Звідси небагато видно. Тільки вогонь за стайнями. — Хлопець здавався розчарованим через те, що був далеко від центру подій. Раптом згадав, з ким це він розмовляє. Втягнув голову назад і різко зачинив двері.

— Не говори зі мною! — перестеріг він мене. Повернувся назад і сів.

— Комора далеко звідси? — спитав я. Він навіть не глянув на мене, сидів із кам’яним обличчям, втупившись у стіну. — Бо бачиш, — вів я далі, наче у дружній розмові, — я просто міркую, що ви зробите, коли пожежа пошириться аж сюди. Я не хотів би згоріти живцем. Вони ж залишили вам ключі?

Тут хлопець глянув на старого. Рука того мимоволі рвонулася до капшука, наче щоб перевірити, чи він і досі його має. Але ніхто з них не озвався. Я стояв біля заґратованого віконця й дивився. За якийсь час хлопець підійшов до дверей і визирнув знову. Я бачив, як стислися його щелепи. Старий став позаду нього і теж дивився надвір.

— Поширюється, чи не так? Зимова пожежа — страшна річ. Усе висохло на кість.

Хлопець не відповів. Обернувся, подивився на мене. Рука старого опустилася, вхопилася за капшук із ключем.

— Ну ж бо, зв’яжіть мені руки й виведіть звідси. Ніхто з нас не хоче зоставатися в цьому будинку, якщо пожежа дійде аж сюди.

Хлопець кинув погляд.

— Я не дурень, — сказав мені. — Не бажаю помирати через те, що дав тобі втекти.

— Як на мене, то можеш собі, бастарде, згоріти, де стоїш, — докинув старий.

Він знову витяг шию за двері. Я навіть здалеку чув різке сичання — це якийсь будинок зник у вибуху вогню. Зараз вітер приносив сильний запах диму. Я побачив, що поза хлопця стає дедалі напруженішою. Якийсь чоловік пробіг повз відчинені двері й закричав хлопцеві, що на ринковій площі йде бійка. Вулицею промчало більше людей, я чув, як брязкають на бігу мечі та легка броня. Вітер ніс попіл, рев пожежі був сильнішим за поривчастий вітер. Надворі було сіро від диму.

Тут хлопець зі старим раптом повернулися до приміщення. За ними з’явився Нічноокий, продемонструвавши геть усі зуби. Став у дверях і позбавив їх можливості втекти. Видобув із себе гарчання, гучніше за тріск полум’я назовні.

— Відчиніть двері моєї камери, а він вас не зачепить, — запропонував я.

Хлопець натомість дістав меча. Був добрим солдатом. Не чекав, коли вовк ввійде досередини, кинувся на нього, наставивши зброю, змусив Нічноокого відступити. Нічноокий легко уникнув вістря, але не міг більше тримати їх у облозі. Хлопець використав свою перевагу та вибіг у темряву слідом за вовком. Двері більше не були заблоковані, старий миттю зачинив їх.

— Ви збираєтесь зостатися тут і згоріти разом зі мною? — приязно спитав я.

Він вирішив негайно.

— Гори сам! — кинув мені. Відчинив двері й вибіг надвір.

Нічноокий! Ключ у нього, в того старого, що тікає.

Я його добуду.

Тепер я зостався сам у своїй в’язниці. Сподівався, що хлопець повернеться, але цього не сталося. Я вхопився за віконні ґрати й чимдуж поторсав двері, сподіваючись, що вони вирвуться із петель. Ледь ворухнулися. Один прут ґрат, здається, трохи ослаб. Я взявся за нього, впершись ногами об двері, щоб підважити стержень масою всього тіла. Минула вічність, доки вдалося викрутити один кінець. Я похилився й сіпав прут сюди-туди, і ось він уже в мене в руках. Та, навіть якби вдалося вийняти всі ґрати, віконний отвір однаково був замалим, щоб я крізь нього проліз. Я намагався підважити двері, але вирваний мною прут був надто товстим і не поміщався у дверну щілину. Його не вдасться використати як важіль. Тепер я всюди в повітрі відчував густий запах диму. Вогонь наближався. Я гримнув у двері плечем, та вони навіть не схитнулися. Просунув руку у віконце, почав мацати внизу. Мої напружені пальці наткнулися на тяжкий металевий стержень. Я просунув по ньому пучки пальців, знайшов колодку, яка його тримала. Міг її торкнутися, але не більше. Чи то у приміщенні справді стало тепліше, чи я це собі вигадав?

Я наосліп бив залізним прутом по колодці та скобах, коли відчинилися зовнішні двері. До сторожки ввійшла людина в золото-коричневому мундирі, вигукуючи:

— Я по бастарда!

Тоді оббігла поглядом порожнє приміщення, миттю відкинула каптур і перетворилася на Старлінг. Я дивився на неї, не вірячи власним очам.

— Легше, ніж я сподівалася, — мовила вона, хижо посміхаючись. На її обличчі, покритому синцями, усмішка більше скидалася на вищир.

— Може, й ні, — слабо сказав я. — Камера зачинена.

Усмішка змінилася нажаханим виразом.

— Задня стіна цього будинку вже тліє.

Одна рука Старлінг була перев’язана. Іншою відібрала у мене прут. Тільки-но замахнулася, щоб розбити колодку, як у дверях з’явився Нічноокий. Увійшов до сторожки, випустив на підлогу капшук, шкіра якого потемніла від