Мандри убивці - Робін Хобб

коли гірська принцеса Кеттрікен заручилася з королем-в-очікуванні Веріті. Після передчасної смерті старшого брата принцеси, Раріска, та ще й напередодні її шлюбу, Кеттрікен стала єдиною спадкоємицею корони Гір. Тож певний час здавалося, що Шість герцогств і Гірське королівство матимуть спільного монарха, а згодом стануть і одною країною.

Та обставини зруйнували всі ці надії. Ззовні Шести герцогствам загрожували пірати червоних кораблів, зсередини королівство роздирала усобиця між членами королівського роду. Короля Шрюда вбито, король-в-очікуванні Веріті зник під час походу, а коли принц Регал сів на престол, його ненависть до Кеттрікен була настільки сильною, що з огляду на безпеку ще ненародженої дитини вона змушена була втекти в рідні Гори. Самопроголошений «король» Регал якимсь чином вбачав у цьому відмову від обіцяного об’єднання територій. Його початкові спроби перемістити війська та ввести їх до Гірського королівства під претекстом захисту торгових караванів були відбиті мешканцями Гір. Регалові протести й погрози призвели до закриття кордонів Гір для торгівлі з Шістьма герцогствами. Зіткнувшись із опором, Регал розпочав енергійну кампанію дискредитації королеви Кеттрікен і розпалювання начебто патріотичної ненависті до Гірського королівства. Його остаточна мета здавалася очевидною: перетворення Гірського королівства на провінцію Шести герцогств — якщо не мирним шляхом, то силою. Скидалося на те, що час не дуже сприяв такій війні і такій стратегії. Землі, що належали Регалові по праву, вже облягав зовнішній ворог, а король чи то був неспроможним, чи то не хотів його подолати. Жодна військова сила ніколи не підкорила Гірського королівства, а все-таки здавалося, що Регал саме це і планує зробити. Питання, чого він так відчайдушно цього прагне, спершу вкрай дивувало всіх.

Ніч була безхмарною й холодною. Ясного місячного світла вистачало, щоб розгледіти дорогу, але не на більше. Якийсь час я просто сидів у візку, слухаючи тупіт кінських копит об дорогу і намагаючись збагнути все, що трапилося. Старлінг узяла покривала, забрані з моєї камери, витрусила їх. Одне дала мені, друге закинула собі на спину. Сиділа, скулившись, осторонь від мене, дивлячись у простір позаду візка. Відчувалося, що вона хотіла б зостатися сама. Я дивився, як оранжева заграва на місці Мунсея зникає в далечині. Потім мій розум знову запрацював.

— Кеттл? — покликав я її через плече. — Куди ми їдемо?

— Геть від Мунсея, — відповіла вона.

Я відчув у її голосі втому. Старлінг ворухнулася, глянула на мене.

— Ми думали, ти вкажеш шлях.

— Куди рушили контрабандисти? — спитав я.

Радше відчув, ніж побачив, що Старлінг знизала плечима.

— Вони нам не говорили. Сказали тільки, що, коли ми пі­демо по тебе, можемо розпрощатися з їхнім товариством. Здається, вони вірили, що Барл пошле по тебе солдатів, хай яке нещастя трапилося б із Мунсеєм.

Я кивнув, і то більше самому собі, ніж їй.

— Так він і зробить. Перекине на мене провину за весь цей наліт. Скаже, що нападники насправді були з Гірського королівства, що це солдати, послані, аби мене визволити. — Я сів рівніше, відсунувся від Старлінг. — А коли піймають нас, то вб’ють вас обох.

— Ми не маємо наміру давати їм таку нагоду, — зауважила Кеттл.

— І не дамо, — пообіцяв я. — Якщо поведемося розсудливо. Стримайте коней.

Насправді Кеттл навіть не мусила їх стримувати, вони давно вже самі вповільнили крок, змучившись дорогою. Я кинув Старлінг покривало, обійшов упряжку. Нічноокий вистрибнув із візка та зацікавлено пішов за мною.

— Що ти робиш? — зажадала Кеттл, коли я розпріг коней і кинув збрую на засніжену землю.

— Готую коней, щоб на них можна було їхати верхи. Зможете їхати наохляп?

Кажучи це, перерізав віжки ножем стражниці. Кеттл доведеться їхати наохляп, однаково, зможе чи ні. Сідел у нас не було.

— Думаю, доведеться, — буркнула вона, зсідаючи з візка. — Та вдвох на одному з цих коней ми не заїдемо ні досить далеко, ні досить швидко.

— З вами та Старлінг усе буде гаразд, — пообіцяв я. — Просто їдьте.

Старлінг стояла на візку й дивилася на мене згори вниз. Мені не було потрібне місячне світло, аби знати, що на її обличчі вимальовується недовіра.

— Ти покидаєш нас тут? Після того, як ми повернулися по тебе?

Я запланував дещо інше.

— Це ви мене покидаєте, — твердо сказав їй. — Джампі — це єдине велике поселення на шляху, якщо лишити Мунсей за собою і рухатися у бік Гірського королівства. Тримайтеся рівного темпу. До Джампі їдьте не відразу. Саме цього вони від вас очікуватимуть. Знайдіть якесь менше селище, сховайтесь там і перечекайте. Мешканці Гір зазвичай гостинні. Якщо не почуєте жодного поголосу про погоню, рушайте до Джампі. Але спершу від’їдьте якнайдалі. Лише тоді зупиняйтесь, щоб попросити їжі чи притулку.

— А ти що збираєшся робити? — стишеним голосом спитала Старлінг.

— Ми з Нічнооким підемо своєю дорогою. Як нам слід було піти вже давно. Удвох ми подорожуємо швидше.

— Я по тебе повернулася, — сказала менестрелька. Здавалося, її голос от-от зірветься: такою приголомшливою була для неї моя зрада. — Попри все, що зі мною трапилося. Попри… мою руку… і все інше…

— Він відведе їх від нашого сліду, — раптом промовила Кеттл.

— Допомогти вам сісти на коня? — тихо спитав я Кеттл.

— Нам не потрібна жодна твоя допомога! — сердито проголосила Старлінг. Труснула головою. — Як подумаю про все, що я витерпіла, пішовши з тобою… І все, що ми зробили, аби тебе звільнити… Ти згорів би живцем у тій камері, якби не я!

— Знаю. — Бракувало часу все їй пояснювати. — Щасливої дороги, — тихо сказав я.

І залишив їх, повернувши до лісу. Нічноокий біг поруч зі мною. Нас обступили дерева, і невдовзі дві жінки зникли мені з очей.

Кеттл швидко розгадала суть мого плану. Тільки-но впоравшись із пожежею, а то й раніше, Барл згадає про мене. Знайдуть старого, вбитого вовком, і нізащо не повірять, що я згорів у своїй камері. Буде погоня. Вишлють вершників на всі дороги, що ведуть у гори, невдовзі наздоженуть Кеттл і Старлінг. Хіба що вдасться скерувати ловців на інший, тяжчий слід. Той, що навпростець вестиме до Джампі. На захід.

Це було нелегко. Я не мав певного знання території, що відділяла мене від столиці Гірського королівства. Найімовірніше, там не було жодного більшого міста, бо Гірське королівство не є густозаселеним. Місцевий люд — це переважно трапери, мисливці, мандрівні пастухи овець і кіз, що жили чи то в окремих хатах, чи то в маленьких селищах, оточених розлогими мисливськими угіддями. Я не мав великих шансів випросити чи вкрасти харчі або ж інші припаси. Ще більше мене непокоїла можливість опинитися на краю гірського хребта, який я не зумію перетнути, і те, коли доведеться переправлятися через одну з численних холодних рік, що рвучкими потоками спливали з гір до узвозів та вузьких долин.

Доки ми не застрягнемо, то й нема сенсу перейматися цим, — зауважив Нічноокий. — Коли таке трапиться, доведеться просто знайти спосіб обійти довкола. Це може нас уповільнити. Але ми взагалі нікуди не дістанемося, якщо будемо стояти та гризтися.

Тож ми з Нічнооким ішли всю ніч. Коли діставалися відкритого місця, я дивився на зорі та намагався якомога точніше