Мандри убивці - Робін Хобб
Коли я жив у Горах, мене вразило, наскільки довірливі тамтешні люди. Я бачив небагато замкíв і не зустрічав жодної варти, звичної для Оленячого замку. Дістатися до королівської садиби нескладно. Навіть якщо там і завели вже сторожу, однаково стіни зроблено з верств кори, покритих глиною і помальованих. Я не мав сумніву, що проберуся туди, — тим шляхом чи іншим. А коли вже це зроблю, то мені знадобиться небагато часу, щоб ограбувати бібліотеку, укравши з неї карту. Заодно поповню свої запаси.
Мені вистачило совісті засоромитися через такий задум. Та я знав, що сором не втримає мене від того, аби це зробити. Я вкотре не мав вибору. Пробирався крізь сніг, долаючи черговий хребет, і мені здавалося, що моє серце знову й знову вистукує цю фразу. Нема вибору, нема вибору. Я ніколи не мав вибору. Доля зробила мене вбивцею, брехуном і злодієм. А що сильніше я намагався уникнути цих ролей, то дужче мене у них втискали. Нічноокий ішов мені по п’ятах і гризся через мій чорний настрій.
Нас так поглинули похмурі думки, що ми вибралися на вершину хребта і стояли там обидва як дурні, на очах кінного загону, що їхав дорогою під нами. Золото-коричневі каптани вершників вирізнялися на тлі снігу. Я завмер, наче сполоханий олень. Попри все, ми могли б і не привернути до себе їхньої уваги, якби не зграя собак, що їх супроводжувала. Я розрізнив собак з першого погляду. Шестеро, не вовкодави, дяка Еді, а коротконогі біглі, гончаки на кроликів, непристосовані ні до цієї погоди, ні до місцевості. Був там ще один пес, довгоногий і кучерявий, мішаної крові. Він та його господар трималися осторонь решти загону. Здається, до погоні залучили геть усіх, хоча й так на конях їхало більш як десять вершників. Собака-мішанець майже відразу підніс голову й задзявкотів. Інші собаки миттю підхопили цей гавкіт, метляючи хвостами, підвівши голови, щоб краще принюхатися, і гучно сповіщаючи, що вони зачули нові запахи. Чоловік, що наглядав за собаками, підняв руку і вказав на нас, а ми тим часом кинулися навтьоки по власних слідах. Пес-мішанець і його господар уже бігли в наш бік.
— Я навіть не знав, що там є дорога, — просапав я, перепрошуючи Нічноокого, коли ми тікали схилом униз.
У нас була певна перевага, хоч і незначна. Спускалися вниз власними слідами, тоді як собаки та вершники, що нас переслідували, мусили ще вибратися на узгір’я по невтоптаному снігу. Я сподівався, що, перш ніж вони дістануться вершини, звідки ми саме втекли, нам удасться сховатися у зарослому чагарником яру внизу. Нічноокий уповільнював біг, аби не залишити мене позаду. Гончаки дзявкотіли, а я чув схвильовані голоси людей, що кинулися в погоню.
ТІКАЙ! — наказав я Нічноокому.
Я тебе не покину.
Я справді пропаду, якщо ти це зробиш, — визнав я. Мій мозок гарячково працював. — Біжи вглиб яру, аж на дно. Залиш там якомога більше фальшивих слідів, закрути петлю і біжи яром, униз. Коли я туди дістануся, тікатимемо вгору. Може, це трохи їх затримає.
Лисячі хитрощі! — пирхнув він, а тоді проминув мене, як розмазана сіра пляма, і зник у густих кущах яру.
Я намагався швидше долати сніг. Діставшись зарослого краю яру, озирнувся. Собаки та вершники саме піднялися на хребет. Я пірнув у покриті снігом хащі яру і почав спускатися стрімким схилом. Нічноокий залишив там стільки слідів, що вистачило б на цілу вовчу зграю. Коли я на мить зупинився, щоб перевести подих, він проминув мене, помчавши ще в іншому напрямку.
Забираймося звідси!
Я не чекав його відповіді, відразу ж пустився вгору яром, так швидко, як несли мене ноги. На дні яру сніг був плиткішим, низьке віття дерев і кущі затримали більшу його частину. Я схилився навпіл, знаючи, що коли зачеплю котрусь гілку, то вона скине на мене свою холодну ношу. Собачий дзявкіт лунав у морозному повітрі. Я слухав його, прокладаючи собі дорогу. Почувши, як собаче хвилювання змінилося лютим гавкотом, зрозумів, що вони дісталися плутаного сліду на дні яру. Надто рано вони туди спустилися, надто швидко прийдуть сюди.
Нічноокий!
Цить, дурню! Собаки тебе почують! І той, інший.
Серце мені ледь не завмерло у грудях. Не міг повірити, наскільки дурним я виявився. Пробирався далі крізь засніжений чагарник, нашорошивши вуха на те, що діялося позаду. Мисливцям сподобався фальшивий слід, залишений Нічнооким, вони майже змусили собак піти ним. Тут було надто багато вершників, як на такий вузький яр. Штовхалися, заважали один одному, можливо, й затоптали наш справжній слід. Час виграно, хоча й небагато. Тут я зненацька почув крики тривоги і дикий собачий вереск. Піймав розгублене белькотіння собачих думок. Вовк стрибнув між них і пробіг крізь саму середину їхньої зграї, по дорозі тнучи іклами. Погнав просто під ноги коням. Один вершник упав і ніяк не міг піймати свого переляканого коня. Якийсь пес втратив більшу частину звислого вуха й мучився від болю. Я намагався закритися від його страждань. Бідна тварина, і все це дарма. Ноги мої були наче свинцеві, у роті пересохло, та я змушував себе до швидкості, аби добре використати час, який із таким ризиком для себе здобув Нічноокий. Я хотів крикнути йому, щоб він перестав їх заплутувати, щоб тікав зі мною, але не наважився виявити зграї справжній напрямок нашої втечі. Напруживши всі сили, біг далі.
Яр ставав дедалі вужчим і глибшим. Лози, ожина й кущі росли на стрімкому схилі та звисали вниз. Я здогадувався, що біжу по замерзлому струмку. Почав шукати виходу звідси. Собаки позаду мене знову заверещали, дзявкаючи один одному, що тепер вони взяли справжній слід, за вовком, за вовком, за вовком. Я не мав сумніву, що Нічноокий показався їм ще раз, навмисне, аби відвести їх від мене. «Біжи, хлопче, біжи!» Він послав мені цю думку, не дбаючи, що собаки його почують. Я відчув у ньому дику веселість, істеричне безумство. Це нагадало мені, як я гнався за Джастіном коридорами Оленячого замку і вбив його у Великій залі перед усіма гостями Регалової коронаційної церемонії. Нічноокий впав у шал, покинувши через це думку про власне виживання. Я прошкував далі, мені перехопило горло від страху за нього. Змагався зі слізьми, що виступили в куточках очей.
Яр закінчився. Переді мною був блискучий крижаний каскад, пам’ятник гірському струмкові, що прорізав цей каньйон улітку. Лід довгими хвилястими бурульками звисав над кам’яною розколиною в горі, де слабо поблискувала вода, яка ще рухалася. Сніг біля основи ущелини замерз кристалічною зерню. Я зупинився, здогадуючись, що там є глибока водойма, куди можна провалитися під надто тонкий лід. Глянув угору. Схили тут переважно були порізані та зарослі. Де-не-де крізь снігове покривало проступали голі кам’яні плити. Молоді деревця та миршаві кущі росли поодинці, розсипавшись і тягнучись
