Мандри убивці - Робін Хобб
Була ніч. Мало що пам’ятаю, крім того, що вона настала після довгих днів, наповнених болем. Я переніс ціпок, на який спирався, зробив черговий крок. Знову переніс ціпок. Ми йшли нешвидко. Круговерть сніжинок у повітрі сліпила більше, ніж темрява. Я не міг утекти від вітру, що ніс ці сніжинки. Нічноокий кружляв довкола мене, скеровуючи мої невпевнені кроки, наче це могло змусити мене йти швидше. Час від часу він неспокійно квилив. Його тіло напружилося від страху і втоми. Він відчував запах деревного диму та кіз… «не щоб зрадити тебе, брате. А щоб тобі допомогти. Пам’ятай це. Тобі необхідний хтось із руками. Та якщо вони тебе скривдять, то тільки поклич, а я прийду. Буду поблизу». Я не міг зосередитися на його думках. Відчував, наскільки йому гірко, що він не може мені допомогти, страх, чи не веде він мене в пастку. Мабуть, ми посперечалися, але я ніяк не міг згадати, на чому наполягав. Хай що б це було, Нічноокий переміг, бо просто знав, чого хоче. Я послизнувся на втоптаному снігу дороги, впав навколішки. Нічноокий сів поруч зі мною і чекав. Я намагався лягти, а він ухопив мене зубами за зап’ястя. Легенько потягнув, але щось у моїй спині раптово запалало. Я закричав.
Прошу, мій брате. Перед нами хатки, а в них світло. Вогонь і тепло. І хтось із руками, хто зможе очистити ту паскудну рану в тебе на спині. Прошу. Встань. Ще тільки раз.
Я підвів звішену голову, спробував глянути. Перед нами на дорозі щось було, щось, біля чого дорога роздвоювалася і оббігала його з обох боків. Срібне місячне світло сяяло на ньому, та я не міг розпізнати, що це. Я сильно закліпав, — і от ця незбагненна річ стала вирізаним каменем, вищим за людину. З нього не висічено жодної фігури, просто вигладжено до гарної форми. Голі гілочки біля його основи нагадували про літній кущ. Його оточувала стіна неправильної форми з менших каменів. Усе це запорошив і оздобив сніг. Камінь чогось нагадав мені про Кеттрікен. Я намагався встати, але не міг. Нічноокий поруч зі мною заскавчав від болю. Я не міг скласти докупи жодної думки, щоб його заспокоїти. Завдання втриматися на колінах поглинало всі мої сили.
Я не почув кроків, але відчув раптове наростання напруження, що запульсувало всередині Нічноокого. Далеко попереду мене, за садом, якась постать ішла крізь ніч. Висока і струнка, закутана в тяжку тканину, з каптуром, глибоко насунутим на чоло, — наче монаший клобук. Я дивився, як наближається ця постать. «Смерть», — подумав я. Лише смерть могла так тихо підступати, так гладко пливти крізь цю крижану ніч.
— Тікай, — шепнув я Нічноокому. — Нема сенсу дозволити їй забрати нас обох. Тікай негайно.
На мій подив, він послухав, тихо вислизнув від мене. Повернувши голову, я не міг його побачити, хоча й відчував, що він недалеко. Я спочув, як мене покидає його сила, немовби я зняв теплого плаща. Одна моя частина намагалася піти з ним, учепитися за вовка й бути вовком. Я прагнув залишити це скалічене тіло.
Якщо мусиш, мій брате. Якщо мусиш, не прожену тебе геть.
Я хотів би, щоб він не казав цього. Це лиш ускладнило мої намагання опиратися спокусі. Я пообіцяв собі, що не зроблю цього з ним, що коли муситиму померти, то помру й залишу його вільним, очищеним від мене, аби він нарешті мав власне життя. Та що сильніше наближалася смертна мить, то більше здавалося, наче існує багато добрих причин відкинути цю обіцянку. Це здорове дике тіло, це просте життя тільки в сучасному кликало мене.
Постать повільно наблизилася. Мене терзало дрижання від холоду та болю. Я міг піти з вовком. Зібрав останні сили, щоб побороти самого себе.
— Я тут, — прохрипів я Смерті. — Я тут! Ходи, забери мене, і покладімо цьому край.
Вона мене почула. Я бачив, як вона зупинилася і непорушно завмерла, наче злякавшись. Тоді підійшла, поспішила, її білий плащ закрутився у нічному вітрі. Стала біля мене, висока, худорлява, мовчазна. «Я прийшов до тебе», — шепнув я. Зненацька вона опустилася біля мене навколішки, а я побачив, що її худорляве обличчя має барву слонової кості. Охопила мене руками, підняла, понесла. Дотик її руки до моєї спини був болісним. Я зомлів.
Тепло знову вливалося у мене, несучи з собою біль. Я лежав на боці, в якомусь приміщенні, бо вітер, наче океан, шумів за стінами. Відчував запах чаю і ладану, фарби та дерев’яної стружки, а ще вовняного килимка, на якому я лежав. Моє обличчя палало. Я не міг стримати дрижання, що пробігало крізь мене, і кожна його хвиля викликала пекучий біль у спині. Мої долоні і стопи пульсували.
— Вузли зав’язок твого плаща змерзлися. Я збираюся їх розрізати. Тепер полеж спокійно. — Голос був напрочуд ніжним, наче незвиклим до такого тону.
Мені вдалося розплющити око. Я лежав на підлозі. Обличчя було повернуте до кам’яного каміна, в якому горів вогонь. Хтось схилився наді мною. Я бачив блиск леза, що наближалося до мого горла, але не міг ворухнутися. Відчув, як лезо щось перерізає, та цілковито не міг сказати, чи торкається воно мого тіла. Потім мій плащ підняли.
— Примерз тобі до сорочки, — пробурмотів хтось. Мені здалося, що я знаю цей голос. Приглушений крик: — Це кров. Це все замерзла кров.
Коли плащ здіймали, він видав дивний звук, наче порвавшись. Тоді хтось сів на підлогу поруч зі мною.
Я повільно розплющив очі, але не міг підвести голови, щоб роздивитися обличчя. Побачив натомість худорляве тіло, одягнене в біле вбрання з м’якої вовни. Долоні кольору старої слонової кості підтягнули манжети рукавів. Пальці тонкі й довгі, зап’ястя кістляві.
Тоді чоловік різко встав, аби щось узяти. На якийсь час я зостався сам. Заплющив очі. Коли їх розплющив, біля моєї голови стояла широка посудина з блакитної випаленої глини. Над нею здіймалася пара, я відчув запах верби та горобини.
— Спокійно, — сказав голос, і на мить одна з цих легких долонь заспокійливо торкнулася мого плеча. Тут я відчув, що мені по спині розходиться тепло.
— Знову тече кров, — прошепотів я сам собі.
— Ні. Це я відмочую твою сорочку. — На мить голос знову здався знайомим.
Я заплющив очі. Двері відчинилися і зачинилися, я відчув повів холодного повітря. Чоловік поруч зі мною зупинився. Я відчув, що він глянув угору.
— Могла б і постукати, — з удаваною суворістю мовив він. Я знову відчув теплу цівку води на спині. — Навіть у когось такого, як я, часом бувають інші гості.
До мене поквапом підступили ноги. Хтось легко опустився. Я бачив колихання спідниць, коли жінка присідала. Долоня змахнула мені волосся з обличчя.
— Хто це, святий пророче?
— Святий? — У його голосі був гіркий гумор. — Як хочеш говорити про святих, говори про нього, не про мене. Ось, глянь на його спину. Така дірка може бути лише у святого. — Тоді додав тихіше: — Гадки не маю, хто він.
Я почув, як вона зойкнула.
— Це все його кров?! Як же він досі живий?! Мусимо його зігріти і змити з нього
