Мандри убивці - Робін Хобб

Безпека. Це було моїм першим виразним відчуттям. Про неї запевняли м’яке тепло чистої постелі, зілляний запах подушки у мене під головою. Щось тепле й ледь вологе легко тиснуло мені на рану і приглушувало болісне сіпання у ній. Безпека оповила мене й була такою ж ніжною, як прохолодні долоні, що охопили мої обморожені руки. Я розплющив очі. Довкілля повільно порізкішало, я бачив освітлену вогнем кімнату.

Він сидів біля мого ліжка. Довкруж нього витала тиша, але не була безтурботним спокоєм. Він дивився повз мене на темну кімнату. Мав на собі простий вільний одяг з білої вовни, з круглим коміром. Просте вбрання вражало: я ж стільки років бачив його лише у строкатому одязі. Наче яскраво розмальована маріонетка, з якої зішкребли всю фарбу. Тоді одна-єдина срібна сльоза спливла по щоці, прорисувавши доріжку біля вузького носа. Я не міг надивуватися.

— Блазню? — цього разу в мене вийшло якесь каркання.

Його очі відразу ж уп’ялися в мене, він упав навколішки поруч зі мною. Хрипко, уривчасто дихав. Схопив кухлик з водою і тримав його мені біля рота, коли я пив. Тоді поставив кухлик, узявся за мою звислу руку. І водночас тихо говорив, більше сам собі, ніж звертаючись до мене.

— Що зробили зі мною, Фітце? О боги, що зробили з тобою, так тебе позначивши? Що трапилося зі мною, я ж навіть не пізнав тебе, хоч ніс на руках. — Прохолодні пальці невпевнено пробіглися по моєму обличчі, по шрамах, по зламаному носі. Раптом схилився, притисся своїм чолом до мого. — Як згадаю, яким гарним ти був, — шепнув він. Його голос зламався, і він замовк. Теплі краплі його сліз на моєму обличчі здавалися пекучими.

Він різко сів, прокашлявся. Витер очі рукавом, дитячим жестом, який ще більше позбавив мене самовладання. Я глибоко вдихнув і зібрався докупи.

— Ти змінився, — зумів нарешті сказати я.

— Змінився? Можу собі уявити. Як же я міг не змінитися? Я думав, що ти помер, а все моє життя змарноване. І от ця мить, коли я наново здобув і тебе, і мету свого життя… Я глянув на тебе й подумав, що моє серце ось-ось зупиниться, що безумство таки наздогнало мене. І тут ти назвав моє ім’я. Змінився, кажеш? Більше, ніж можеш собі уявити, так само, як змінився й ти. Цієї ночі я насилу пізнав сам себе.

Це звучало майже так, як колишня лепетлива балаканина Блазня. Він набрав повітря, а коли заговорив знову, голос його ламався.

— Увесь цей рік я думав, що ти мертвий, Фітце. Цілісінький рік.

Він не відпустив моєї руки. Я відчув, як його тілом пробігає тремтіння. Зненацька він підвівся і сказав:

— Нам обом потрібно щось випити.

Блазень відійшов від мене, перетнув темну кімнату. Так, він підріс, але змінилися радше його форми, ніж розміри. Навряд чи став набагато вищим, та його тіло перестало бути дитячим. Зостався худорлявим і тендітним, як досі, зате був мускулистим, як акробат. Приніс із шафки два прості келихи, пляшку. Відкоркував її, а я відчув тепло бренді ще до того, як він його налив. Повернувся, сів біля мого ліжка, подав мені келих. Я зумів його втримати, попри почорнілі пучки. Здається, частина звичної самовпевненості повернулася до мого друга. П’ючи, він глянув на мене через край келиха. Я підвів голову, трохи влив собі до рота. Половина вилилася на підборіддя, я закашлявся, наче ніколи досі не пив бренді. Тоді почув, як його тепло розходиться у мене в животі. Блазень труснув головою, ніжно обтер мені обличчя.

— Я мав би прислухатися до своїх снів. Мені знову й знову снилося, що ти йдеш. Це й усе, що ти казав у моїх снах. «Я йду». Натомість я так твердо вірив, що чогось провалився, що Каталізатор мертвий. Я ж навіть не розгледів тебе, піднявши з землі.

— Блазню, — тихо промовив я.

Хотів, щоб він перестав говорити. Хотів просто побути якийсь час у безпеці й ні про що не думати. Він не зрозумів мене. Глянув і вищирився своєю давньою лукавою блазенською посмішкою.

— Ти досі не зрозумів, так? Коли до нас дійшла звістка, що ти мертвий, що Регал тебе вбив… моє життя закінчилося. Хоча стало ще гірше, коли сюди почали гуртами приходити прочани, проголосивши мене Білим Пророком. Знаю, що я Білий Пророк. Знаю це з дитинства, так само як ті, що мене виховали. Я ріс, знаючи, що одного дня рушу на північ, аби знайти тебе, і що ми обоє пустимо час правильним курсом. Я все життя знав, що зроблю це.

Рушив у дорогу, ледь переставши бути дитиною. Сам ді­стався Оленячого замку, щоб знайти Каталізатора, якого міг розпізнати тільки я. І я знайшов тебе, і пізнав, хоча ти сам не знав себе. Я спостерігав за громіздким розгортанням подій і помітив: ти щоразу був камінчиком, який збивав це велике колесо з древнього наїждженого шляху. Я намагався сказати тобі це, та ти й чути не хотів. Каталізатор? Це не ти, в жодному разі!

Він засміявся, майже любовно. Одним махом випив решту бренді, тоді приклав мій келих мені до губ. Я відпив ковток.

Блазень підвівся, обійшов кімнату, зупинився, наповнив свого келиха. Знову повернувся до мене.

— Я бачив, куди все котиться, як балансує на краю руїни. Але завжди там був ти, карта, яку ще не роздано, грань кубика, яка досі жодного разу не випадала. Коли мій король помер, — а я знав, що це станеться, — династія Провісників мала спадкоємця, і Фітц Чівелрі був іще живим. Каталізатор, який усе змінить, щоб спадкоємець посів престол. — Знову налив бренді й відпив ковток, а коли говорив, з його дихання війнуло запахом трунку. — Я втік. Втік із Кеттрікен і ненародженим дитям, у жалобі, але з певністю, що все йде так, як має бути. Бо ти був Каталізатором. Але коли до нас дійшла звістка, що ти мертвий…

Він зненацька замовк. Коли знову спробував заговорити, його голос погустішав, знизився, втратив мелодійність.

— Це зробило мене брехуном. Як міг я бути Білим Пророком, якщо Каталізатор мертвий? Що міг я провидіти? Зміни, що могли б настати, якби ти залишився живим? Ким мав я бути? Лише свідком того, як світ глибше й глибше занурюється в руїну? Я вже не мав мети. Бачиш, твоє життя було більше, ніж половиною мого. Я існував лише у переплетінні наших діянь. І ще гірше: я почав сумніватися, чи якась частка світу є насправді такою, як я її знаю. Був я узагалі Білим Пророком, — чи це таке своєрідне шаленство, самообман, розрада дивака? Рік, Фітце. Рік. Я тужив за другом, якого втратив, тужив за світом, який прирік на погибель. Це все було моєю поразкою. А коли дитя Кеттрікен, остання моя надія, прийшло на світ нерухомим і посинілим, хто ж став причиною цього, крім мене?

— Ні! — Слово вирвалося з мене з силою, якої сам від себе не сподівався.

Блазень здригнувся, наче я його вдарив. Тоді просто сказав:

— Так. — Знову обережно взяв мене за руку. — Вибач. Я мав би здогадатися, що ти не знаєш. Ця втрата розчавила королеву. І мене. Спадкоємець Провісників. Моя остання надія розсипалася. Я сяк-так тримався купи, запевняючи себе, що коли