Мандри убивці - Робін Хобб

дитина житиме й посяде престол, то, може, цього вистачить. Але коли королева, після всіх пологових мук, зосталася ні з чим, ба більше, з мертвою дитиною на руках… Я відчув, що все моє життя було фарсом, фікцією, лихим жартом, який зіграв зі мною час. Але тепер… — Він на мить заплющив очі. — Тепер я бачу, що ти справді живий. То й я живий. І зненацька знову вірю. Знову знаю, хто я. І хто мій Каталізатор. — Голосно засміявся, навіть не пі­дозрюючи, як застигла моя кров від його слів. — Я не мав віри. Я, Білий Пророк, не вірив власному віщуванню! А все-таки ми тут, Фітце, і все відбуватиметься так, як має бути.

Знову перехилив пляшку, наповнив свій келих. Трунок, який він налив, мав колір його очей. Побачив, як я на нього дивлюся, задоволено всміхнувся:

— Ах, скажеш ти, але ж Білий Пророк більше не білий? Пі­дозрюю, що це притаманно моєму родові. Тепер, з бігом часу, я набиратиму кольорів. — Зробив рішучий рух, наче відкидаючи щось. — Байдуже. Я надто багато говорю. Розкажи мені, Фітце. Розкажи мені все. Як ти вижив? Чого ти тут?

— Веріті кличе мене. Я мушу йти до нього.

При цих моїх словах Блазень судомно втягнув повітря, не зітхнув, а повільно вдихнув, наче повертаючись до життя. Ледь не випромінював радість.

— То він живий! Ох! — Перш ніж я встиг щось сказати, він підняв руки. — Повільно. Розкажи мені все по порядку. Це ті слова, які я прагнув почути. Мушу знати все.

Тож я спробував. У мене було небагато сил, часом я відчував, що мої слова плутаються через гарячку, не міг згадати, де закінчив розповідь про минулий рік. Я дістався до підземель Регала, а потім зумів видобути із себе тільки таке:

— Він наказав бити мене та морити голодом.

Те, як Блазень швидко глянув на моє пошрамоване обличчя і відразу відвів очі, підказало мені, що він зрозумів. Він теж аж надто добре знав Регала. Чекав, чи не розповім я ще щось. Але я повільно похитав головою. Він кивнув, тоді усміхнувся.

— Усе гаразд, Фітце. Ти втомився. Ти вже розповів мені те, що я найбільше прагнув почути. Решта почекає. А я тим часом розповім тобі про свій рік.

Я намагався слухати, ловив найважливіші слова, ховав їх у серці. Стільки всього, що я так давно хотів знати. Регал здогадувався про втечу. Повернувшись до своїх покоїв, Кеттрікен виявила, що її старанно зібрані та запаковані припаси зникли, вкрадені Регаловими шпигунами. Їй мало що зосталося, крім одягу, в якому вона була, та поспіхом ухоп­леного плаща. Я дізнався про погану погоду, з якою Блазень і Кеттрікен мусили зіткнутися тієї ночі, коли вибралися з Оленячого замку.

Вона їхала на моїй Сажці, а Блазень змагався із норовистим Рудді всю дорогу крізь Шість герцогств узимку. Дісталися Синього озера під кінець зимових штормів. Блазень утримував їх обох, на переправу кораблем через озеро заробив, розмалювавши собі обличчя та пофарбувавши волосся і жонглюючи на вулицях. Яким кольором розмалював обличчя? Білим, звісно, щоб краще приховати цілковито білу шкіру, яку могли б помітити Регалові шпигуни.

Вони без особливих пригод перетнули озеро, дісталися Мунсея і рушили в Гори. Кеттрікен одразу ж звернулася до батька, просячи допомогти їй дізнатися, що трапилося з Веріті. Той справді проїхав крізь Джампі, але відтоді про нього нічого не чули. Кеттрікен послала вершників його слідом, навіть і сама приєдналася до пошуків. Та всі її надії перетворилися на траур. Високо в горах вона знайшла місце битви. Зима та стерв’ятники зробили свою справу. Не можна було нікого розпізнати, але був там стяг Веріті зі знаком оленя. Розкидані стріли й розрубані ребра одного з тіл вказували на те, що загін Веріті знищено людьми, а не тваринами чи стихією. Було замало черепів, щоб зіставити їх із тілами, кості порозкидувано, тож годі було визначити точне число загиблих. Кеттрікен не втрачала надії, аж доки не знайшла плаща, — пам’ятала, як сама пакувала його для Веріті. Оленя для нагрудного знака вишила своїми руками. Під плащем був стос обігнилих костей і подертого на шмаття вбрання. Кеттрікен оплакала свого мужа як мертвого.

Повернулася до Джампі, певний час металася між гнітючим смутком та гарячою люттю на зрадника-Регала. Гнів лишень зміцнив її рішучість побачити дитя Веріті на престолі Шести герцогств і повернути народові справедливе правління. Ці плани підтримували її аж до народження мертвої дитини. Від того часу Блазень майже не зустрічав Кеттрікен, тільки інколи, мигцем, бачив, як вона прогулюється замерзлими садами, а її обличчя було так само неживим, як сніг, що засипав квітники.

Він одну за одною викладав мені інші новини, і більше важливі, і менше. Сажка та Рудді обоє живі-здорові. Сажка, попри свій поважний вік, очікувала лошатка від молодого огира. Від здивування я аж головою похитав. Регал робив усе можливе, щоб спровокувати війну. На загальну думку, бродячі розбійницькі ватаги, які дошкуляли тепер гірській людності, були на його утриманні. Вантажі зерна, за які заплачено ще навесні, так і не доставили, а гірським купцям заборонено перетинати кордон зі своїми товарами. Кілька маленьких селищ поблизу кордону з Шістьма герцогствами сплюндровано і спалено, ніхто не вцілів. Гнів короля Ейода, хоч розгорявся поволі, досі вже розпалився до білості. Хоча Гірське королівство не мало регулярної армії як такої, та не було жодного його мешканця, що не взявся б за зброю на заклик свого Жертовного. Війна була неминучою.

А ще Блазень мав звістки про Пейшенс, Пані Оленячого замку. Новини від неї доходили, хоч і нерегулярно, передавані з уст в уста купцями та контрабандистами. Робила все, що могла, аби захистити бакійське узбережжя. Її кошти вичерпувалися, але люди давали їй те, що самі називали Даниною Пані, а вона використовувала цей добровільний збір найкраще, як уміла, платячи солдатам і морякам. Оленячий замок ще не впав, хоча наїзники з червоних кораблів мали тепер свої табори на всьому узбережжі Шести герцогств. Зима припинила війну, та з настанням весни узбережжя знову вмиється кров’ю. Деякі менші замки уклали договори з червоними кораблями. Деякі відкрито платили піратам данину, сподіваючись, що так уникнуть перековування.

Прибережні герцогства не переживуть чергового літа. Так сказав Чейд. Коли Блазень говорив про нього, я не зронив і слова. Він прибув до Джампі посеред літа, таємними дорогами, перевдягнений на старого мандрівного торговця, але, діставшись сюди, відкрився королеві. Тоді його й бачив Блазень.

— Війна йому пасує, — зауважив Блазень. — Ходить як двадцятилітній. При поясі носить меч, а в його очах горить вогонь. Утішився, побачивши, як збільшився її живіт, в якому ріс спадкоємець Провісників, і вони складали плани, як посадити дитя Веріті на трон. Але це було в середині літа. — Він зітхнув. — Недавно я чув, що Чейд повернувся. Думаю, це тому, що королева послала йому звістку про мертвонароджене дитя. Я ще його не бачив. Не знаю, яку нову надію він зможе подарувати нам.

Блазень труснув головою.

— Мусить бути спадкоємець престолу Провісників, — наполягав він. — Веріті мусить його сплодити. Інакше…

Він зробив безпорадний жест.

— Чого не Регал? Його дитини не було б достатньо?