Мандри убивці - Робін Хобб
Я не знав, що гірше: біль у Блазневих очах чи тріумфальний погляд, який кинула йому Старлінг.
— Я мусив брехати, щоб зберегти її для себе! Це моя дитина, а не спадкоємець Провісників! — розпачливо крикнув я. — Моя і Моллі. Дитя, що має зростати в любові, а не знаряддя творця королів. А Моллі не може почути про те, що я живий, ні від кого, крім мене. Старлінг, як ти могла таке зі мною вчинити? І чого я був таким ідіотом, чого взагалі говорив з кимось про це?
Тепер уже Старлінг здавалася так само болісно враженою, як Блазень. Вона скуто підвелася, її голос зривався.
— Я хотіла тобі допомогти. Допомогти зробити те, що ти мусиш зробити. — Позаду Старлінг із відчинених дверей війнуло вітром. — Ця жінка має право знати, що її чоловік живий.
— Про яку жінку мова? — спитав ще один голос, крижаний.
Я вкрай розгубився, бо до кімнати ввійшла Кеттрікен, а відразу ж за нею Чейд. Глянула на мене, і я жахнувся, побачивши її обличчя. Жалоба спустошила її, вирила глибокі зморшки біля вуст, висушила плоть щік. А зараз у її очах ще й шаленів гнів. Порив холодного вітру, який дістався до кімнати разом із ними, на мить мене остудив. Тоді двері зачинилися, а мої очі перебігали з одного знайомого обличчя на інше. Здавалося, що маленька кімната заповнена пильними обличчями, холодними очима, що дивляться на мене. Я кліпнув. Їх було так багато, так близько до мене, і всі пильно на мене дивилися. Ніхто не усміхнувся. Ні вітання, ні радості. Тільки нестримні емоції, які я пробудив усіма змінами, які вчинив. Отак вітали Каталізатора. Ні в кого не було на обличчі того виразу, який я сподівався побачити.
Ні в кого, крім Чейда. Він підійшов до мене, довгими кроками перетнувши кімнату, на ходу знімаючи рукавиці для верхової їзди. Коли відкинув каптур свого зимового плаща, я побачив, що його волосся зв’язане у вояцький хвіст. На чолі мав шкіряну стрічку, посередині, між бровами, до неї підвішено срібний медальйон. Олень з рогами, опущеними для атаки. Знак, який дав мені Веріті. Старлінг поквапом відступила йому з дороги. Він, і не глянувши на неї, легко опустився і сів на підлогу біля мого ліжка. Взяв мою руку в свою, примружив очі, побачивши обмороження. Ніжно її тримав.
— Ох хлопчику, мій хлопчику. А я вірив, що ти мертвий. Коли Барріч прислав мені звістку, що знайшов твоє тіло, — я думав, серце у мене розірветься. Ті слова, які ми сказали один одному, розлучаючись… але ти тут, живий, якщо й не здоровий.
Він схилився і поцілував мене. Долоня, яку поклав мені на щоку, була тепер загрубілою, віспини ледь помітні на обвітреній шкірі. Сльози туманили мені очі, але я мусив спитати:
— Ти справді забереш мою доньку заради престолу? Черговий бастард династії Провісників… Дозволиш використати її, як використали нас обох?
Чейдове обличчя риса за рисою застигло. Губи закам’яніли у своїй рішучості.
— Зроблю все, що в моїх силах, аби знову побачити істинного Провісника на троні Шести герцогств. Як я присягав. Як і ти присягав. — Його очі зустрілися з моїми.
Я збентежено глянув на нього. Він мене любив. Гірше: він мені вірив. Вірив, що я маю в собі силу та відданість обов’язкам, які були основою його життя. І тому міг змушувати мене до речей тяжчих і холодніших, ніж це було під силу Регаловій уяві за всієї його ненависті до мене. Віра Чейда в мене була такою сильною, що він, не вагаючись, послав би мене в будь-яку битву, очікував би від мене якої завгодно жертви. Раптом мене трусонуло сухе хлипання, рвонувши стрілу в спині.
— Це ніколи не закінчиться! — скрикнув я. — Цей обов’язок доведе мене до смерті. Краще б мені померти! То дайте мені померти! — Я вирвав долоню з Чейдової руки, хоч яким болісним був цей рух. — Облиште мене!
Чейд і бровою не повів.
— У нього лихоманка, — грізно сказав він Блазневі. — Сам не знає, що каже. Ти мав би дати йому чай з вербової кори.
На губах Блазня з’явилася страхітлива посмішка. Та, перш ніж він устиг відповісти, пролунав різкий звук, наче щось розірвалося. Крізь вікно з промасленої шкіри протислася вовча голова, блиснувши повною пащею білих зубів. Решта вовка невдовзі пропхалася слідом, перевернувши по дорозі поличку з рослинами в горщиках на складені під нею сувої. Нічноокий стрибнув, кігті ковзнули по дерев’яній підлозі. Зупинився між мною та Чейдом, який квапливо підвівся. Нічноокий загарчав до всіх довкола.
Повбиваю їх усіх, якщо так скажеш.
Я опустив голову на подушки. Мій чистий дикий вовк. От що я з ним зробив. Чи це краще за те, що зі мною зробив Чейд?
Я знову озирнувся довкруж. Чейд стояв з незворушним виглядом. На всіх інших обличчях малювався якийсь шок, якась туга, якесь розчарування, в яких я завинив. Розпач і лихоманка трусили мене.
— Вибачте, — слабко сказав я. — Я ніколи не був таким, як ви про мене думали, — зізнався я. — Ніколи.
У кімнаті запанувала тиша. Тільки вогонь потріскував.
Я занурив обличчя в подушку, заплющив очі. Промовив слова, які був змушений сказати.
— Та я піду і знайду Веріті. Якось поверну його до вас. Не тому, що я той, ким ви мене вважаєте, — додав я, повільно здіймаючи голову. Побачив надію на Чейдовому обличчі. — А тому, що не маю вибору. Я ніколи не мав вибору.
— Ти справді віриш, що Веріті живий! — Надія у голосі Кеттрікен була шалено голодною.
Вона кинулася до мене, як океанська буря. Я кивнув головою. Тоді змусив себе заговорити:
— Так. Так, я вірю, що він живий. Дуже сильно відчуваю його в собі.
Її обличчя було так близько, моїм очам здавалося величезним. Я закліпав і не міг уже сфокусувати погляд.
— То чого ж він не повертається? Він заблукав? Поранений? Чи йому байдужі ті, кого він покинув? — Її запитання одне за одним вдаряли в мене, як кинуте каміння.
— Думаю… — розпочав я, але не зміг. Не зміг подумати, не зміг сказати. Я прислухався до тривалої тиші. Нічноокий заскавчав, тоді глибоко, гортанно гарикнув.
— Може, нам усім слід на якийсь час вийти, — ризикнула озватися Старлінг. — Фітц ще не має на це сил.
— Ти можеш іти, — велично промовив Блазень. — Та я, о леле, і далі тут живу.
Полювання. Час іти на полювання. Я дивлюся туди, звідки ми прийшли, але Непахучий загородив цю дорогу, затулив її новим шматком оленячої шкури. Двері, частина нас знає, що це двері, і ми підходимо до них, тихо скавчимо, штовхаємо носом. Замок брязкає, як пастка, що ось-ось зімкнеться. Приходить Непахучий, ступає легко, обережно. Тягнеться повз мене, кладе бліду лапу на двері, відчиняє їх мені. Я вислизаю назовні, повертаюся до холодного нічного світу. Добре знову розтягнути м’язи. Я тікаю від болю, задушливої хатини й тіла, що не працює як слід, до цього дикого притулку
