Мандри убивці - Робін Хобб
Вовк приходив і йшов, коли хотів. Приєднувався до мене й Блазня на наших прогулянках, а тоді в нас на хвості заходив до хати. Аж трохи тривожно було бачити, як швидко він пристосувався до хатнього життя. Блазень нарікав на подряпані кігтями двері та шерсть на килимках, але вони обидва доволі близько заприятелювали. На Блазневому робочому столі зі шматочків дерева почала складатися фігурка вовка. Нічноокому припали до смаку одні з коржиків із насінням, які Блазень теж любив понад усе. Коли той їв їх, вовк втуплювався в нього й ронив калюжі слини, доки Блазень не поступався і не ділився з ним. Я лаяв їх за це, пояснюючи, що солодощі можуть зашкодити вовчим зубам і хутру, та вони дружно пускали мої слова повз вуха. Мабуть, я трохи ревнував через те, як швидко Нічноокий почав довіряти Блазневі, аж доки одного дня він сам не спитав мене: «Чому б мені не довіряти тому, кому довіряєш ти?» Я не знав, як на це відповісти.
— А скажи, коли ти став лялькарем? — якось ліниво спитав я Блазня.
Я стояв тоді, спершись на стіл і дивлячись, як його пальці насаджують руки-ноги та торс паяцика-стрибунця на палицю основи. Вовк простягся під столом і спав глибоким сном. Блазень знизав плечима.
— Коли я сюди дістався, стало ясно, що двір короля Ейода — не місце для блазня. — Він легенько зітхнув. — Та й я насправді не хотів бути блазнем ні для кого, крім короля Шрюда. Тож роздивився, чи немає інших способів заробити собі на хліб. Одного вечора, п’яний як чіп, я спитав себе, що вмію найкраще. «Бути маріонеткою», — відповів собі. Доля сіпає мене за нитки, а тоді відкидає геть, і я лежу там собі, зібгавшись у клубок. Я вирішив, що не танцюватиму більше в чужих руках, а сам сіпатиму за нитки. І вже наступного дня спробував, чи годиться на щось моє рішення. Невдовзі виявилося, що мені це подобається. Прості іграшки з мого дитинства і ті, які я бачив у Баку, здаються гірським дітям напрочуд дивними. Я помітив, що матиму небагато контактів з дорослими, а це вельми мені відповідало. Тут діти дуже рано навчаються полювати, рибалити, ткати і збирати врожай, а все зароблене належить їм. Тож я вимінюю в них те, що мені потрібно. Я дізнався, що діти значно швидше приймають усе незвичайне. Бачиш, вони зізнаються у своїй цікавості, замість нехтувати об’єктом, який її викликає.
Його бліді пальці обережно зав’язали вузол. Затим він підняв свій витвір і продемонстрував мені, як той танцює.
Я дивився на це веселе стрибання, подумки повертаючись у власне дитинство. Хотів би я мати тоді таку забавку, з яскраво розмальованого дерева, з рівненько вигладженими краями.
— Хотілося б, щоб моя донька мала такі речі, — почув я зненацька власний голос. — Майстерно зроблені іграшки, м’які яскраві сорочечки, гарні стрічки до волосся і ляльки, щоб їх обіймати.
— Вона все це матиме, — серйозно пообіцяв мені Блазень. — Матиме.
Дні поволі минали. Мої долоні почали набувати нормального вигляду, де-не-де на них навіть з’явилися мозолі. Цілителька сказала, що мені вже можна ходити без перев’язки на спині. Я не міг усидіти без діла, але знав, що не досить зміцнів, аби рушати в гори. Моя бентежність передалася Блазневі. Я не усвідомлював, скільки ходив кімнатою, аж до вечора, коли він встав із крісла та перегородив мені дорогу столом, щоб збити з курсу. Ми разом засміялися, але це не розвіяло прихованої напруги. Я почав вірити, що руйную спокій усюди, куди потрапляю.
Кеттл часто приходила в гості та морочила мені голову вичитаними у своїх сувоях відомостями про Білих Пророків. Надто часто там згадувався й Каталізатор. Інколи в цю дискусію втягувався і Блазень. Та переважно, коли вона намагалася все це нам пояснити, він збував її безглуздим бурмотінням і мугиканням. Я майже тужив за її похмурою мовчазністю. Зізнаюся: чим більше вона говорила, тим більше я дивувався, як це жінка-бакійка зуміла заїхати так далеко від свого рідного краю і стати вірянкою далекої науки, що одного дня змусила її повернутися на батьківщину. Та тут знову з’являлася давня Кеттл і відбивала мої хитро поставлені запитання.
Приходила й Старлінг, хоч не так часто, як Кеттл, і зазвичай тоді, коли Блазень виходив із дому, щоб залагодити якісь справи. Здавалося, вони не могли перебувати в тому ж приміщенні, не висікаючи іскор одне з одного. Тільки-но я зміг рухатися, як вона почала намовляти мене на спільні прогулянки, мабуть, для того, щоб уникнути Блазня. Думаю, що вони пішли мені на користь, але задоволення не приносили. Я набирався зимового холоду, а розмови з менестрелькою переважно викликали у мене тривогу та хвилювання. Вона часто говорила про війну в Баку, викладала уривчасті відомості, підслухані від Чейда та Кеттрікен, бо часто бувала з ними. Грала їм вечорами, найкраще, як уміла з ушкодженою рукою та позиченою арфою. Мешкала у великій залі королівської резиденції. Смак придворного життя, здається, їй відповідав. Часто була жвавою, повною ентузіазму. Яскраве горянське вбрання підкреслювало її темні очі та волосся, а холод додавав кольору щокам. Було помітно, що Старлінг оговталася від усіх давніх нещасть, стала ще енергійнішою, ніж досі. Навіть її рука добре гоїлася, а Чейд допоміг їй виміняти дерево на нову арфу. Собі на сором, через її оптимізм я почувався лише старшим, слабшим і втомленішим. Година чи дві, проведені з нею, виснажували мене так, наче я об’їжджав норовисту кобилку. Вона постійно на мене тиснула, вимагаючи з нею погоджуватися. А я часто не міг цього зробити.
— Він мене нервує, — якось сказала мені Старлінг в одній зі своїх звинувачувальних промов проти Блазня. — Річ не в його кольорі, а в його манерах. Ніколи не скаже нікому приємного чи бодай простого слова. Навіть дітям, що приходять до нього по іграшки. Ти помітив, як він з ними дражниться, як глузує з них?
— Він любить їх, а вони його, — втомлено відповів я. — Дражниться з ними, але беззлобно. Як дражнить усіх інших. Дітям це подобається. Жодна дитина не хоче, щоб із нею розмовляли зверхньо.
Коротка прогулянка змучила мене дужче, ніж я хотів би їй зізнатися. Та найбільш втомливою була потреба постійно захищати від неї Блазня.
Вона не зволила відповісти. Тут я помітив, що Нічноокий слідкує за нами. Непомітно перебігав від сховку під деревами до засипаних снігом кущів у саду. Навряд чи його присутність була великою таємницею, а втім, йому було ніяково відкрито ходити вулицями. Знання, що він поблизу, давало мені дивну розраду.
Я спробував змінити тему.
— Я вже кілька днів не бачив Чейда, — ризикнув я.
Мені неприємно було витягувати з когось новини про нього. Але він не приходив до мене, а я не пішов би до нього. Не те щоб я ворогував із ним, але не міг простити йому планів з моєю дитиною.
— Я співала для нього вчора ввечері. — Менестрелька всміхнулася на цей спомин. — Він був таким дотепним. Зумів навіть викликати усмішку на обличчі Кеттрікен. Аж
