Мандри убивці - Робін Хобб

лежав біля Блазневих ніг. Коли я напивався, він закривав від мене свою свідомість і виражав свій осуд, ігноруючи мене. Кеттл сиділа біля камінного закутка, плела на спицях і навпереміну здавалася то розчарованою, то невдоволеною. Чейд сидів за столом навпроти мене на твердому кріслі. Перед ним стояла чашка чаю, його очі були холодними, як нефрит. Не треба додавати, що я самотньо пив уже третю ніч поспіль. До меж можливого випробовував теорію Барріча, згідно з якою випивка нічого не розв’язує, але може зробити нестерпне стерпним. Здається, ця теорія на мене не поширювалася. Чим більше я пив, тим нестерпнішою здавалася моя ситуація. І тим нестерпнішим я ставав для моїх друзів.

Цей день приніс мені більше, ніж я міг витримати. Чейд нарешті прийшов до мене та повідомив, що Кеттрікен хоче бачити мене завтра. Я пообіцяв, що постану перед нею. Під певним тиском з його боку погодився набрати гідного вигляду. Себто бути помитим, поголеним, чисто вдягненим і тверезим. У цю мить я не відповідав жодній такій вимозі. В такому стані мені не варто було й пробувати змагатися з Чейдом у дотепності та красномовстві, але доля присудила мені замахнутися на це. Я ставив войовничі та звинувачувальні запитання. Він спокійно відповідав. Так, він здогадувався, що Моллі виношує мою дитину, і так, наполіг, аби Барріч став її захисником. Барріч подбає, щоб вона мала гроші та притулок. Він не мав охоти ділити з нею житло, але коли Чейд вказав на небезпеку, що загрожує їй і дитині, якщо хтось здогадається про обставини, то Барріч погодився. Ні, він не сказав мені. Чому? Бо Моллі змусила Барріча пообіцяти, що він не промовиться мені про її вагітність. Він погодився охороняти Моллі з умовою, що Чейд теж пошанує цю обіцянку. Спершу Барріч сподівався, що я зміркую й сам, чого Моллі зникла. Зізнався Чейдові, що, тільки-но дитина народиться, він вважатиме себе вільним від цієї обіцянки і скаже мені вже не про її вагітність, а про мою дитину. Навіть у своєму теперішньому стані я міг розгледіти, що це було найбільшими хитрощами, на які будь-коли спромігся Барріч. Якась моя частка цінувала глибину його дружби, те, що заради мене він зумів настільки вивернути свою обіцянку. Та, пішовши у вівчарську хатину розповісти мені про народження доньки, знайшов натомість свідчення моєї смерті.

Тож він подався просто до Баккіпа, залишив там звістку каменяреві, той передав її комусь іншому, і так воно йшло, аж доки Чейд не прийшов на зустріч із Баррічем на рибальській пристані. Вони обидва не могли цьому повірити.

— Барріч не міг змиритися з думкою про твою смерть. Я не міг зрозуміти, чого ти ще там залишався. Я розіслав повідомлення всім своїм спостерігачам, уздовж усієї річкової дороги, бо не сумнівався: ти не втечеш до Бінгтауна, а негайно ж рушиш у Гори. Я мав цілковиту певність, що, попри всі випробування, твоє серце зосталося щирим. Саме це я й сказав Баррічу тієї ночі: облишмо хлопця, даймо йому спокій, хай сам відкриє, кому належить його вірність. Я побився з Баррічем об заклад, що, коли ми дамо тобі волю, ти, як випущена з лука стріла, полетиш просто до Веріті. Думаю, саме це і вразило нас найбільше. Що ти помер там, а не в дорозі до свого короля.

— Ну що ж, — з чудною пияцькою насолодою проголосив я, — ви обидва програли. Ви обидва думали, що так добре мене знаєте, обидва вважали, що створили знаряддя, яке не може опиратися вашим задумам. Та я там НЕ помер! І не подався шукати свого короля. Я пішов убити Регала. Для себе. — Я відкинувся на спинку крісла і схрестив руки на грудях. Тоді різко випрямився, відчувши неприємний натиск на ще незагоєну рану. — Для себе! — повторив я. — Не для мого короля, не для Оленячого замку, не для жодного з Шести герцогств. Пішов його вбити для себе. Для себе самого.

Чейд лише зиркнув на мене. Але з камінного закутка, де сиділа, погойдуючись, Кеттл, пролунав задоволений старечий голос:

— Білі Письмена кажуть: «Прагнутиме крові роду свого, та його спрагу не буде втамовано. Каталізатор даремно жадатиме хатнього вогнища і дітей, бо діти його належатимуть іншим, а чужа дитина стане його власною…»

— Ніхто не змусить мене виконувати такі пророцтва! — ревнув я. — А, загалом, хто їх вигадав?

Кеттл загойдалася. Мені відповів Блазень. Говорив м’яко, не відриваючи погляду від своєї роботи.

— Це я. В дитинстві, у дні моїх сновидінь. Перш ніж я побачив тебе деінде, крім своїх снів.

— Ти приречений виконати їх, — лагідно сказала Кеттл.

Я кинув свій келих на стіл.

— Будь я проклятий, якщо зроблю це! — закричав я.

Ніхто не здригнувся і не відповів мені. У жахливу мить кришталево чистого спогаду я почув голос батька Моллі з його закутка біля димаря. «Прокляте дівчисько!» Моллі здригнулася, та не зважала на нього. Знала, що безглуздо сперечатися з п’яним.

— Моллі… — п’яно зойкнув я, опустив голову на руки й заплакав.

За якийсь час Чейдова рука лягла мені на плече.

— Облиш, хлопче, це тобі не допоможе. Лягай у ліжко. Завтра мусиш постати перед своєю королевою. — У його голосі було куди більше терплячості, ніж я заслужив, і зненацька я зрозумів глибину своїх грубощів.

Я витер обличчя рукавом, і мені вдалося підвести голову. Не опирався, коли він допоміг мені встати і скерував у куток, у бік ліжка. Сівши на краю постелі, я тихо сказав:

— Ти знав. Ти все знав з самого початку.

— Що знав? — втомлено спитав він.

— Знав про Каталізатора й Білого Пророка.

Чейд випустив носом повітря.

— Я нічого про це не знав. Лише дещо, про них написане. Згадай, що до зречення твого батька всі справи були до певної міри урегульовані. Поселившись у своїй вежі, я мав багато довгих літ, коли мій король кілька місяців поспіль не потребував моїх послуг. У мене було вдосталь часу на читання і багатий запас сувоїв. Тож я зустрічав чужинські розповіді та записи, що стосувалися Каталізатора і Білого Пророка. — Його голос став лагідним, наче він забув про гнів у моєму запитанні.

— Лише після того, як Блазень прибув до Оленячого замку і я тихцем виявив, що він дуже цікавиться такими писаннями, мій інтерес зріс. Ти сам сказав мені колись, що він називав тебе Каталізатором. Тож я почав міркувати… та, правду кажучи, не дуже вірив усім цим пророцтвам.

Я обережно ліг. Знову міг лежати на спині, от-от мені вдасться і спати так. Перекотився на бік, роззувся, натяг на себе покривало.

— Фітце?

— Що? — неохоче спитав я Чейда.

— Кеттрікен на тебе сердиться. Не сподівайся завтра від неї терплячості. Та пам’ятай, що вона не тільки наша королева. Вона жінка, яка втратила дитину і яка понад рік мучилася непевністю стосовно долі свого чоловіка, її вигнано з країни, що стала їй рідною, і це лише для того, щоб нещастя погналися слідом за нею, до її вітчизни. Її батько згіркнів, і це можна зрозуміти. Дивиться на Шість герцогств і Регала очима воїна, йому бракує часу на пошуки брата свого ворога, навіть якби він вірив, що той живий. Кеттрікен самотня, куди самотніша, ніж ми з тобою можемо