Мандри убивці - Робін Хобб
Думаю, що Чейд і далі розвивав цю тему, та я перестав слухати. Невдовзі на мене накотилася хвиля сну.
Минув уже певний час, відколи сни Скіллу перестали мене турбувати. Не знаю, чи моя фізична слабкість врешті-решт прогнала сни про битви, чи мій постійно піднятий захист від Регалової групи закрив для них мій мозок. Тієї ночі мій короткий перепочинок добіг кінця. Сила Скілл-сну, який вирвав мене з мого тіла, була такою, наче могутня рука потяглася до мене, вхопила за серце й витягла назовні. Зненацька я опинився в іншому місці.
Це було велике місто, тобто воно мало численне населення. Та ця людність не скидалася на жодну, яку я досі бачив, і такі помешкання мені теж дотепер не траплялися. Будівлі злітали вгору, звивалися спіралями, здіймаючись аж до небес. Форми їхніх кам’яних стін здавалися текучими. Були там витончені ажурні мости. Сади каскадами спливали вниз із бічних стін або, чіпляючись вусиками, п’ялися вгору. Були там фонтани, що танцювали, були й інші — тихі водойми. На вулицях міста повно яскраво вдягнених людей, численних, як мурашки.
Проте все було тихим і спокійним. Я відчував рух людей, плюскіт водограїв, запах розквітлих рослин у садах. Усе це там було, та коли я обертався, щоб його побачити, то воно зникало. Мій розум відчував тендітну ажурність мостів, але око бачило лише купу уламків, що ржавіли і гнили. Покриті фресками стіни вивітрилися до грубо оштукатуреної цегли. Досить повернути голову — і грайливий фонтан перетворювався на зарослий бур’янами пил у зруйнованому басейні. Квапливий натовп на ринковій площі говорив лише голосами рвучкого вітру, що ніс із собою кусючий пісок. Я рухався крізь це примарне місто як безтілесний шукач, неспроможний розгадати, чого я тут і що мене сюди притягло. Там не було ні світла, ні темряви, ні літа, ні зими. «Я поза часом», — подумав я і замислився, чи це остаточне пекло з Блазневої філософії, чи фінальна свобода.
Врешті далеко попереду я розгледів маленьку людську постать, що крокувала однією з широких вулиць. Чоловік схилив голову, затулив краєм плаща рот і ніс, захищаючись від піску та вітру. Він не належав до примарного натовпу, а йшов крізь руїни, оминаючи місця, де якісь земні порухи змусили бруковані вулиці запастися або здійнятися вгору. Тільки-но його побачивши, я відразу зрозумів, що це Веріті. Я знав це завдяки поштовху життя, відчутого в грудях. Здогадався, що мене притягнув сюди крихітний кристалик Скіллу Веріті, який зостався у моїй свідомості. Ще я відчував, що йому загрожує найбільша небезпека. Проте не бачив нічого грізного. Він був доволі далеко від мене, я бачив його крізь туманні тіні будинків, оточених привидами ринкового натовпу. Він тяжко ступав, самотній, недоступний цьому примарному місту і однаково якимсь чином поєднаний з ним. Я нічого не бачив, але небезпека висіла над Веріті, як тінь велетня.
Я поспішив за ним і не встиг й оком змигнути, як опинився біля нього.
— Ах, — привітав він мене. — Нарешті ти прийшов, Фітце. Ласкаво просимо.
Не зупинився, йдучи, навіть голови не повернув. А все-таки я відчув тепло, наче він потиснув мені руку, вітаючись, але не потребував відповісти. Натомість побачив його очима спокусу та небезпеку.
Перед нами пливла ріка. Це не була вода. Це не був блискучий камінь. У ній була частка того й іншого, але вона не була ними. Перетинала місто, як блискуче лезо, виливаючись із гірської розколини позаду нас і стікаючи далі, аж доки не зникала у древнішій водній річці. Як вугільний пласт, оголений різцем припливу, як жила золотоносного кварцу, — так тяглася вона по земній поверхні. Це була магія. Там пливла найчистіша стародавня магія, цілковито невблаганна і байдужа до людей. Ріка Скіллу, по якій я з неймовірними труднощами вчився стернувати, мала такий стосунок до цієї магії, як букет вина до самого вина. Те, що я бачив очима Веріті, існувало фізично, так, як і я сам. І воно відразу ж мене притягло, як вогонь свічки притягає нічного метелика.
Йшлося не лише про красу цього сяйного потоку. Магія наповнювала всі чуття Веріті. Звук течії був музикою, мелодійним перебіганням тонів, яке наказувало чекати і слухати, не залишаючи сумнівів, що цей звук щось будує. Вітер ніс із собою запах, невловимий і змінний, одної миті на краю лимонного цвіту, а наступної — цівка димку прянощів. Я втягував його з кожним подихом і прагнув у нього зануритися. Зненацька набрав певності, що він може втамувати кожну жадобу, яку я будь-коли відчував: не лише фізичну, а й усі неясні бажання моєї душі. Прагнув бути там і тілесно, щоб переживати це так само повно, як Веріті.
Веріті зупинився, підвів обличчя. Глибоко вдихнув, втягнувши повітря, переповнене магією, як туман вологою. Раптом я відчув гарячий металічний присмак у горлі Веріті. Його потяг до магії зненацька став нездоланним бажанням. Він прагнув цього. Діставшись до потоку, впаде навколішки й питиме до знемоги. Наповниться тоді всією свідомістю світу, стане співучасником цілості, стане цілістю. Нарешті пізнає повноту.
Але сам Веріті перестане існувати.
Я сахнувся у містичному жаху. Не думаю, що є щось грізніше, ніж зустріч зі справжньою волею до самознищення. Хоч як приваблювала мене ріка, це викликало в мені гнів. Це не було гідним Веріті. Ні мужчина, ні принц, яких я знав, не був спроможним на такий боягузливий вчинок. Я глянув на нього так, наче ніколи досі його не бачив.
І зрозумів, скільки часу минуло, відколи я його бачив.
Блискуча чорнота його очей стала матовою темрявою. Плащ, який розвівав довкола нього вітер, перетворився на дране ганчір’я, діряве, як решето. Шкіра його чобіт давно потріскалася, шви розійшлися. Його кроки були непевними й нерівними. Навіть якби вітер не вдаряв у нього, сумніваюся, чи стали б вони твердішими. Губи були блідими та потрісканими, а плоть мала сіруватий відтінок, наче сама кров відпливла з його тіла. Бували літні місяці, коли він Скіллом змагався з червоними кораблями й виснажувався так, що в нього не залишалося ні м’язів, ні плоті, — лише худий людський скелет без жодної фізичної опірності. Тепер же він був самою тільки опірністю, шнурками м’язів, натягнутими на кістяну основу, майже неприкритими тілом. Був утіленням втомленої цілеспрямованості. Лише воля змушувала його триматися рівно і йти вперед. До магічного потоку.
Не знаю, як у мене знайшлося досить волі, щоб чинити опір. Може, тому, що я зупинився, на мить зосередився на Веріті та побачив, скільки втратить світ, якщо його особистість перестане існувати. Хай яким було джерело моєї сили, я протиставив її йому. Перегородив дорогу, та він пройшов крізь мене. Наче мене там і не було.
— Веріті, прошу, зупиніться! — скрикнув я.
Кидався проти нього, як шалена пір’їнка проти вітру. Та це ніяк не впливало — він навіть не зупинився.
— Хтось мусить це зробити, — тихо сказав він. Ступивши ще три кроки, додав: — Якийсь час я сподівався, що це буду не я. Та знову й знову питав себе: «А хто ж тоді?» — Він обернувся, глянув на мене спаленими на жужелицю очима. — Не було жодної
