Мандри убивці - Робін Хобб
— Моя королево, ви кликали мене.
— Чекаємо твоїх пояснень.
Вітер надворі був теплішим, ніж її голос. Я глянув їй в очі. Крижана блакить. Я опустив погляд, глибоко вдихнув.
— Я маю скласти звіт, моя королево?
— Якщо це пояснить твої провали, — тоді так.
Це мене вразило. Я перевів на неї очі, та хоч вона не уникала мого погляду, але й не відповіла на нього. Все дівоче в Кеттрікен вигоріло, як домішки, випалені й вибиті в ливарні із залізної руди. Здається, вся давня приязнь до бастарда-небожа її чоловіка зникла безслідно. Вона сиділа переді мною як правителька і суддя, а не подруга. Я не сподівався, що так болісно відчую цю втрату.
І хоч це було не надто розумно, але я відповів так само холодно:
— Я піддамся у цій справі присуду моєї королеви.
Кеттрікен була немилосердною. Наказала мені розпочати не з моєї гаданої смерті, а з більш раннього часу, коли ми тільки уклали змову, щоб потаємно вивезти короля Шрюда з Оленячого замку, з-під Регалової влади. Стоячи перед нею, я зізнався, що Прибережні герцоги звернулися до мене з пропозицією. Заявили, що радше визнають королем-в-очікуванні мене, ніж Регала. І ще гірше: я сказав їй, що хоч і відмовив герцогам, та все ж пообіцяв перейти на їхній бік, обійнявши командування Оленячим замком і захистом бакійського узбережжя. Як колись перестерігав мене Чейд, це було настільки близьким до зради, що різниця вже й неістотна. Та досі я вже смертельно втомився від усіх своїх таємниць і безжалісно їх відкривав. Не раз мені хотілося, щоб Старлінг не було в кімнаті. Я боявся, що вона вплете мої слова в пісню, яка мене ж і очорнить. Та якщо моя королева визнала її гідною довіри, то я не повинен ставити це під сумнів.
Тож я продовжив іти цим тяжким шляхом. Вона вперше почула, як король Шрюд помер у мене на руках, як я вистежив і вбив Серену, а затим і Джастіна у Великій залі — в усіх на очах. Коли дійшло до мого перебування у підземеллях Регала, Кеттрікен не мала до мене жалощів.
— Він наказав бити мене та морити голодом. Я б там і помер, якби не прикинувся мертвим, — сказав я їй. Але це її не задовольнило.
Ніхто, навіть Барріч, не чув від мене повної розповіді про ці дні. Я зібрався на силі й розпочав. За якийсь час мій голос задрижав. Я затнувся. Тоді подивився на стіну позаду Кеттрікен, глибоко вдихнув і продовжив. Раз глянув і на неї, вона була білою, як сніг. Тоді я перестав думати про події, що викладав. Чув власний голос, який безпристрасно розповідав усе, що тоді сталося. Коли я заговорив про те, як скіллив зі своєї камери до Веріті, почув, що Кеттрікен стримує подих. Решта присутніх мовчала. Одної миті мої очі дісталися Чейда. Він сидів, смертельно нерухомий, зі стиснутими щелепами, наче переживав власні тортури.
Я продирався крізь цю історію, і далі розповів, не виносячи присуду, про те, як Барріч із Чейдом воскресили мене, про магію Віту, що зробила це можливим, про дні, які настали пізніше. Розповів про нашу гнівну розлуку, про подробиці моєї подорожі, про хвилини, коли я міг відчути Веріті, про короткі єднання з ним, про замах на Регалове життя, навіть про те, як Веріті мимоволі закарбував у моїй душі наказ іти до нього. Я говорив стільки, що горло й рот мені пересохли, а голос став хрипким. Та я не зупинився і не перепочив, доки не дійшов до кінця розповіді, описавши останню частину виснажливої дороги до Джампі. І, виклавши нарешті повість усіх моїх днів, я стояв далі, спорожнілий та втомлений. Дехто каже, що, поділившись турботами і болями, відчуваєш полегшення. Проте для мене це стало не катарсисом, а вигрібанням напівзгнилих останків спогадів, оголенням ран, які й досі ятрилися. Після хвилинної тиші я знайшов у собі досить твердості, аби спитати:
— Чи пояснив я свої провали, моя королево?
Та якщо я думав, що так завдам Кеттрікен болю, то помилився.
— Ти не згадав про свою доньку, Фітце Чівелрі.
Це було правдою. Я не згадав про Моллі та дитину. Страх пронизав мене, як холодний клинок.
— Я не вважав, що вона якось стосується мого звіту.
— Звичайно, стосується, — невблаганно заявила королева Кеттрікен. Я змусив себе глянути на неї. Вона схрестила руки на грудях. Можливо, вони тремтіли, можливо, вона відчувала докори сумління через те, що сказала пізніше? Не можу відповісти. — Взявши до уваги її походження, вона ще й як «стосується» цієї дискусії. Ідеально було б, якби вона перебувала тут, де ми могли б гарантувати цілковиту безпеку спадкоємиці Провісників.
Я присилував свій голос до спокою.
— Моя королево, ви помиляєтеся, називаючи її так. Ні я, ні вона не маємо жодних законних прав на престол. Ми обоє незаконні.
Кеттрікен труснула головою.
— Ми не обговорюємо, що було, а чого не було між тобою та її матір’ю. Розглядаємо лише її походження. Незалежно від твоїх заяв щодо неї, її родовід дає їй права. Я бездітна. — Доки я не почув, як вона промовила це слово вголос, не розумів її болю. Кілька хвилин тому я вважав її безсердечною. А зараз міркував, чи вона цілковито душевно здорова. Стільки смутку й розпачу було в одному цьому слові. Вона опанувала себе: — У трону Провісників мусить бути спадкоємець. Чейд переконав мене, що сама я не можу підняти людей на захист королівства. Я досі надто чужа в їхніх очах. Та, хай якою вони мене бачать, я залишаюся їхньою королевою. Маю обов’язок, який мушу виконати. Мушу знайти спосіб об’єднати Шість герцогств і прогнати загарбників з наших берегів. Щоб це зробити, мушу мати лідера. Я думала запропонувати твою кандидатуру, але Чейд запевнив, що тебе теж не приймуть. Справа з твоєю гаданою смертю і використанням тваринної магії є надмірною перешкодою. У такому разі з роду Провісників залишається тільки твоя дитина. Регал виявився зрадником власної крові. Тож вона мусить стати Жертовною для нашого народу. Вона його об’єднає.
— Вона тільки немовля, моя королево, — насмілився сказати я. — Як вона зможе…
— Вона — символ. Єдине, чого вимагатиме зараз від неї народ, це її існування. Пізніше вона стане справжньою їхньою королевою.
Я почувався так, наче від її удару мені забило дихання. Та Кеттрікен вела далі:
— Я пошлю Чейда, щоб він привіз її сюди. Тут дитя зростатиме в безпеці та здобуде належну освіту. — Вона зітхнула. — Я б хотіла, щоб її мати була з нею. Та це неможливо, ми мусимо якось видати її за моє дитя. Як я ненавиджу подібні ошуканства. Але Чейд переконав мене, що це необхідно. Сподіваюся, мені вдасться переконати також матір твоєї доньки. — Більше самій собі, вона додала: — Мусимо сказати, що ми назвали дитину мертвонародженою, аби Регал повірив, наче немає спадкоємця, який би йому загрожував. Бідний мій синочок. Його народ навіть не довідається, що він народився. І в цьому, гадаю, він буде для них Жертовним.
Я піймав себе на тому, що пильно придивляюся
