Мандри убивці - Робін Хобб

забракло сили волі, аби його ненавидіти, я вважав слабкістю. Я потягся до цієї ненависті, та знайшов лише хлоп’ячу досаду, яка не дала мені потиснути йому руку на прощання чи побажати щасливої дороги. Він проігнорував мою нечемність, а я через це ще сильніше почувся дітваком.

Коли Чейд від’їхав, Блазень передав мені шкіряну сідельну сумку, яку він для мене залишив. Там був дуже практичний ніж у піхвах, капшучок із монетами, а ще набір отрут і цілющого зілля, зокрема щедрий запас ельфійської кори. Ще — маленький пакетик насіння каррісу, старанно підписаний, що його слід вживати лише з найбільшою обережністю та за найбільшої потреби, а також простий, зате дуже зручний меч у потертих шкіряних піхвах. Зненацька я розсердився на Чейда, хоча й не міг зрозуміти, чому.

— Як це для нього типово! — вигукнув я, поклавши сумку на стіл, щоб Блазень міг її побачити. — Отрута й ножі. От що він про мене думає. Досі так мене бачить. Смерть — це все, що він може для мене уявити.

— Він навряд чи сподівається, що ти використаєш це проти себе самого, — м’яко зауважив Блазень. Відсунув ножа від маріонетки, яку саме насаджував на опору. — Може, він думає, що ти використаєш це для захисту.

— Ти не розумієш? — гостро спитав я. — Це подарунки для хлопця, якого Чейд школив на вбивцю. Не бачить, що я перестав ним бути. Не може мені вибачити, що я хочу мати власне життя.

— А ти ще більше не можеш вибачити йому, що він перестав бути твоїм доброзичливим і поблажливим наставником, — сухо зауважив Блазень, прилаштовуючи керівні шворки до кінцівок маріонетки. — Це ж трішки лякає, чи не так? Бачити, як він крокує по-вояцькому, радісно наражається на небезпеки заради чогось, у що вірить, фліртує з жінками і взагалі поводиться так, наче повернув собі власне життя?

Мені немов хлюпнуло в обличчя холодною водою. Я замалим не зізнався, що заздрю Чейдові. Адже він так відважно вхопив те, що постійно тікало від мене.

— Це геть не так! — гарикнув я Блазневі.

Маріонетка, з якою він працював, погрозила мені пальцем, тимчасом як Блазень посміхався мені з-над стола. Лялечка страшенно скидалася на Щурика.

— От що я бачу, — зауважив він, ніби й ні до кого особливо не звертаючись. — Чейд не оленячу голову Веріті носить на лобі. Ні, знак, який він для себе вибрав, дуже скидається на — ох, дайте подумати — герб, який Веріті подарував своєму небожеві-бастарду. Не помічаєш схожості?

Якийсь час я мовчав. Тоді неохоче спитав:

— Ну то й що?

Блазень опустив маріонетку на підлогу, де кістляве створіння моторошно знизало плечима.

— Ні смерть короля Шрюда, ні гадана смерть Веріті не вигнали цю ласку зі схованки. І лише коли він повірив, що тебе вбито, у ньому спалахнув гнів, настільки палкий, аби змусити його відкинути криївки та хитрощі й заявити, що він іще побачить на троні справжнього Провісника.

Маріонетка тицьнула на мене пальцем.

— Хочеш сказати, що він робить це для мене, для мого блага? Коли останнє, що я хотів би бачити, — це трон, на який посаджено мою дитину?

Маріонетка схрестила руки й замислено похитала головою.

— Як мені здається, Чейд завжди робить те, що вважає найкращим для тебе. Байдуже, чи ти з цим погоджуєшся. Може, він переносить це і на твою доньку. Врешті-решт, вона пра­внучка його брата і остання жива представниця його роду. Звісно, якщо не брати до уваги Регала й тебе. — Маріонетка зробила кілька танцювальних кроків. — Як інакше такий старий чоловік може подбати про таке маленьке дитя? Він же не сподівається жити вічно. Може, вважає, що їй безпечніше буде на троні, ніж під владою когось, хто прагне його для себе.

Я відвернувся від Блазня і вдав, наче збираю одяг для прання. Мені потрібно було багато часу, щоб обдумати його слова.

Я схвалював вибір Кеттрікен щодо наметів та одягу для експедиції, а ще мав у собі досить чесності, аби відчути вдячність за те, що вона подбала і про мене також. Якби вона цілковито виключила мене зі свого кола, я не міг би її за це звинувачувати. Натомість одного дня Джофрон принесла мені стос одягу, дорожню постіль, а ще зняла мірки для мішкоподібних чобіт, які так любили горяни. Джофрон виявилася веселою співрозмовницею, вони з Блазнем постійно обмінювалися жартівливими шпильками. Він краще за мене говорив ч’юрдською мовою, тож інколи я губив нитку їхньої розмови, бо половина словесних ігор Блазня була для мене незрозумілою. Часом я міркував, які стосунки поєднували цю пару. Попервах, тільки сюди прибувши, я вважав її чимось наче Блазневою ученицею. Тепер здогадувався, що цей інтерес до лялькарства був радше претекстом, аби з ним зблизитися. Перш ніж піти, вона зміряла також і його стопи та спитала, які кольори і облямівки хотів би він мати на чоботях.

— Нові чоботи?! — здивовано мовив я, коли Джофрон пішла. — Ти так рідко виходиш з дому. Не думаю, що вони тобі потрібні.

Блазень прямо глянув на мене. Недавня пожвавленість зник­ла з його обличчя.

— Ти ж знаєш, що я неодмінно вирушу з тобою, — спокійно зауважив він. Дивно усміхнувся. — Як думаєш, чого ж іще ми зустрілися в цьому далекому місці? Тільки взаємодія Каталізатора та Білого Пророка зверне перебіг подій у належне річище. Вірю, що, коли нам це вдасться, червоні кораблі буде прогнано від берегів Шести герцогств, а Провіс­ник успадкує престол.

— Здається, це узгоджується з більшістю пророцтв, — погодилася Кеттл зі свого камінного закутка. Саме вив’язала останній ряд плетива товстої рукавиці. — Якщо кара бездумного голоду — це перековування, а ваші дії покладуть йому край, то це добре пасувало б також до іншого пророцтва.

Спроможність Кеттл добирати пророцтво до кожної нагоди починала мене дратувати. Я глибоко вдихнув, тоді спитав Блазня:

— А що на це королева Кеттрікен? Погоджується, щоб ти приєднався до її групи?

— Я з нею про це не розмовляв, — безтурботно відповів він. — Я не до неї приєднуюся, Фітце. Я йду за тобою. — На його обличчі з’явилося щось схоже на задуму. — Я з дитинства знав, що ми мусимо разом виконати це завдання. Не поставало й питання про те, чи піду я з тобою. Готуюся до цього, відколи ти сюди дістався.

— Як і я, — тихо зауважила Кеттл.

Ми обидва повернулися і зиркнули на неї. Вона вдала, наче не помітила цього. Зайнялася приміркою рукавиці, вдоволена, що та добре пасує.

— Ні, — відверто сказав я.

Досить погано й те, що ми прирікаємо на смерть в’ючних тварин. Я не збирався стати свідком смерті ще одного друга. Годі й казати, що вона надто стара для такої мандрівки.

— Думаю, ви можете зоставатися у моєму домі, — куди м’якше мовив Блазень. — Тут удосталь дров до кінця зими, є запас харчів і…

— Я розраховую померти в цій подорожі, якщо вас таке втішить. — Вона зняла рукавицю, поклала її поруч із другою, сплетеною раніше. Знічев’я оглянула, що зосталося з клубка вовняної пряжі. Знову почала набирати петлі, пряжа без зусиль пропливала їй між пальцями. — А до того можете мною не перейматися.